— Половину цього, — вигукнув він, — і я ваш покірний слуга!
Той згорнув гінеї назад у черес і знову надів його під камізсльку.
— Я вже сказав вам, сер, — відповів незнайомець, — що жодне пенні з них не належить мені. Це гроші вождя мого клану. Було б безглуздо з мого боку пошкодувати частину грошей з тим, щоб урятувати решту; але я був би поганим собакою, коли б купив свою власну шкуру надто дорогою цілою. Тридцять гіней, якщо висадите мене на березі моря, або шістдесят, коли приставите в Лінні-Лох. Беріть, якщо хочете, а коли ні, то чиніть, як вам завгодно.
— Гм… — гмукнув Гозісен. — А якщо я видам вас солдатам?
— В «пошиєтеся в дурні, — відповів незнайомець. — У мого вождя, дозвольте вам сказати, сер, усе майно конфісковане, як і в кожної чесної людини в Шотландії. Його маєток у руках чоловіка, якого називають королем Ґеоргом;[12] урядовці короля збирають або, радше, намагаються збирати подать. Та Швтландії робить честь те, шо бідні орендарі не забувають свого вождя, який перебуває на вигнанні, і ці гроші є частиною тієї самої орендної плати, якої чекає король Ґеорг. Сер, мені здається, цю ви кмітливий чоловік і розумієтесь на цих справах: коли вв віддасте ці гроші урядові, скільки з них потраплять у вашу кишеню?
— Дуже мало, звичайно, — відповів Гозісен і сухо додав: — Якщо тільки уряд дізнається про це. Але я думаю, що при бажай» зміг би тримати язик за зубами.
— Он як! — вигукнув незнайомець. — Але я зможу вивести вас на чисту воду. Коли ви будете нечесним у грі, я перехитрую вас. Якщо мене схоплять, то дізнаються, що це за гроші.
— Гаразд, — сказав капітан. — Хай буде по-вашому. Шістдесят гіней, та й по всій справі. Ось вам моя рука в цьому.
— А ось моя, — простяг руку врятований.
Після цього капітан вийшов (щось надто квапливо, подумав я) і залишив мене в рубці з незнайомцем.
У той час — невдовзі після сорок п'ятого року — багато вигнанців, ризикуючи своїм життям, поверталися на батьківщину, щоб побачитися з друзями або щоб зібрати трохи грошей. Що ж до ватажків гірських кланів, то часто доводилось чути, як обмежували себе їхні орендарі, щоб посилати їм гроші, а люди з їхніх кланів, не боячись солдатів, збирали гроші, щоб потім під носом у нашого великого військово-морського флоту приставити їх через протоку у Францію. Все це, звичайно, я чув з чужих уст, і ось тепер переді мною сидів чоловік, якого засудили за такі провини на вигнання. Але він був не тільки бунтарем і одним з тих, що перепачковували орендні гроші, а ще й найнявся на службу до французького короля Людовіка.[13] До того ж він носив черес, набитий золотими гінеями. Хоч би якими були мої переконання, я не міг не дивитися на цю людину з великим інтересом.
— Значить, ви якобіт? — поцікавився я, ставлячи перед ним вечерю.
— Авжеж, — відповів незнайомець, сідаючи за стіл. — А ви, судячи з вашого довгобразого обличчя, напевно, віг?[14]
— Ні те ні се, — відказав я, щоб не дратувати його, бо й справді я був вігом, наскільки містерові Кемблові вдалося з мене його зробити.
— Та це пусте, — промовив він, а потім додав: — Але гляньте, містере Нітенісе, ця пляшка порожня. Було б несправедливо брати з мене шістдесят гіней і не дати хоч трохи вина.
— Піду візьму в капітана ключ, — сказав я і спустився на палубу.
Густий туман ще не розвіявся, але хвиля на морі майже спала. Бриг ліг у дрейф, бо ми не знали точно, де саме перебуваємо, а вітер, хоч і дуже слабкий, не був ходовий. Кілька матросів ще прислухалися, чи не чути поблизу бурунів, але капітан і обидва помічники стояли на шкафуті[15] й про щось радилися між собою. Не знаю, чому мені спало на думку, що вони намислили щось лихе, але перші слова, які я почув, підійшовши потихеньку ближче до них, підтвердили мої підозри.
То був вигук містера Ріака, якого наче осяяла раптова думка:
— А чи не змогли б ми виманити його з рубки?
— Краще хай лишається там, — заперечив Гозісен. — У рубці надто мало місця, щоб скористатися шпагою.
— Що так, то так — погодився помічник. — Але там до нього важко дібратися.
— Дурниця! — кинув Гозісен. — Ми можемо втягти його в розмову, підійти з обох боків і схопити за руки; або, якщо це не підходить, сер, можна вдертися обома дверима й схопити його, перше ніж він устигне витягти шпагу.
12
14
Вігами, або вігаморами, називали всіх тих, хто був вірний королю Ґеоргу