Я відчув водночас і надію, і величезний страх, бо мені спало на думку, що вчорашні рибалки, мабуть, пошкодували про свою жорстокість і поверталися, щоб допомогти мені. Та я не зміг би вдруге пережити такого розчарування, як учора, тому повернувся спиною до моря і не оглядався, доки не полічив кілька разів до ста. Човен, як і раніше, прямував до острова. Я ще раз обернувся і якомога повільніше полічив до тисячі, а серце моє билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Тепер сумнівів не було: човен плив прямо до Іррайду!
Я більше не міг стримуватися і побіг на берег, а потім у воду, стрибаючи з каменя на камінь, доки можна було бігти. Просто диво, як я не втопився; коли мені довелося нарешті зупинитись, ноги мої дрижали, а в роті так пересохло, що я змушений був змочити його морською водою, перше ніж закричати.
Весь цей час човен наближався, і тепер я міг розглядіти, що це той самий човен, з тими ж таки двома рибалками, що й учора. Я впізнав їх по волоссю — в одного воно було ясно-русяве, а в другого — чорне. Але тепер у човні сидів ще й третій чоловік, який, судячи з його вигляду, був із людей заможніших. Тільки-но човен підійшов до острова на відстань, що дала змогу нам розмовляти, прибулі спустили вітрило й зупинились. Незважаючи на мої благання, вони не підпливали ближче: найбільше мене лякало те, що третій незнайомець захлинався від сміху, розмовляючи з першими двома і дивлячись на мене.
Потім він звівся на ноги й звернувся до мене. Незнайомець говорив довго й швидко, розмахуючи руками. Я відповів йому, що не розумію гельської говірки, і він дуже розгнівався. В мене закралася підозра, чи не вважає він, що говорить по-англійському. Прислухавшись уважніше, я розібрав слово «байдуже». Він повторив його кілька разів, але все інше говорив гельською говіркою, такою ж незрозумілою для мене, як грецька або гебрейська мови.
— Байдуже… — повторив я, щоб показати йому, що зрозумів ці слова.
— Так, так… так, так, — підхопив він, а потім глянув на своїх супутників, немов хотів сказати: "Я ж казав вам, що розмовляю по-англійському", і знову заговорив, як і перше, по-гельському.
Цього разу я зрозумів ще одне слово «приплив». Тоді в мене спалахнула іскра надії. Я згадав, що він весь час показував рукою на суходіл острова Россу.
— Ви хочете сказати, що коли скінчиться приплив?.. — закричав я і не зміг закінчити.
— Так, так, — зрадів він. — Приплив!
Тоді я повернувся спиною до їхнього човна (мій співрозмовник знову почав хихотіти), дібрався до берега, стрибаючи з каменя на камінь, і кинувся бігти по острову, як ніколи раніш не бігав. Через півгодини я дістався до берега затоки, побачив, що вона й справді перетворилась на невеличку калюжу, перебрів її, замочивши ноги не вище колін і з радісним криком ступив на берег більшого острова.
Людина, що виросла біля моря, й одного дня не залишалася б на Іррайді, бо то всього-навсього так званий припливний острівець. Двічі на добу з нього можна переходити на Росе і назад або по зовсім сухому дну, або, в крайньому разі, тільки замочивши ноги. Адже я сам бачив раніше, що вода в бухті то прибуває, то спадає, і навіть чекав відпливу, щоб зручніше діставати м'якунів, — тож я й сам, мабуть, швидко розгадав би секрет і врятувався, коли б посидів і поміркував, замість гніватися на свою недолю. І не диво, що рибалки не зрозуміли мене. Дивніше було те, що вони взагалі здогадались про мою жалюгідну нетямущість і повернулися до мене. Я страждав на цьому острові від голоду й холоду майже сто годин. Коли б не рибалки, я міг би померти через власну дурість. Та й так я заплатив за неї досить дорого не тільки минулими стражданнями, а й своїм теперішнім становищем: я був одягнений, як жебрак, ледве міг рухатись і дуже мучився від болю в горлі.
Мені доводилося зустрічати багато лихих людей і дурнів, і я певен, що кінець кінцем як ті, так і другі розплачуються за свої вчинки, тільки дурні розплачуються раніше.
Розділ XV
ХЛОПЕЦЬ ЗІ СРІБНИМ ҐУДЗИКОМ. ПО ОСТРОВУ МУЛУ
Росе (частина острова Мулу), куди я тепер потрапив, виявився таким самим скелястим і пустельним, як і острівець, щойно залишений мною. Скрізь навколо виднілись верес та великі камені, а під ногами хлюпала багнюка. Може, тут і були дороги для тих, хто добре знав цю місцевість, але моїм єдиним дороговказом був власний нюх, а орієнтиром — вершина гори Бен Мор.
Я намагався йти в напрямку того місця, де так часто бачив з острова дим, і, незважаючи на втому та важкий шлях, годині о п'ятій чи шостій вечора підійшов до будинку в кінці невеликої западини. Це була низька довга будівля, складена з каменю насухо, без вапна й укрита дерням. На горбку навпроти будинку сидів на осонні старий чоловік і палив люльку.