Звичайно, мене це не обходило, а тільки розважало дорогою. Куди гірше було те, що майже ніхто з них не розумів англійської мови, а коли й розуміли (якщо вони не належали до братства жебраків), не дуже охоче признавалися в цьому. Я знав, що мені треба потрапити в Торосей, і безліч разів повторював їм цю назву, але замість просто показати мені напрямок, вони заводили довгу нудну розмову по-гельському, а я стояв і слухав, наче дурник. Тому й не дивно, що я дуже часто збивався з дороги.
Нарешті близько восьмої години вечора, майже знесилений, я підійшов до самотнього будинку і попросився переночувати. Але мені відмовили; несподівано в мене майнула думка, що в такій бідній країні гроші повинні мати велику силу, і я показав одну з моїх гіней, затиснуту між вказівним і великим пальцями. Після цього хазяїн, який прикидався, що не розуміє англійської мови, і знаками проганяв мене від дверей, раптом заговорив по-англійському й погодився за п'ять шилінгів дати мені притулок і провести наступного дня до Торосея.
Тієї ночі я спав дуже неспокійно, побоюючись, щоб мене не пограбували. Але я боявся даремно, бо хазяїн будинку був не грабіжник, а тільки злидар нещасний і великий шахрай. Та й сусіди його виявились не багатші, бо вранці нам довелося йти п'ять миль до одного багатія (як висловився мій хазяїн), щоб розміняти гінею. Можливо, він і вважався багатієм на острові Мулі, але на півдні Шотландії на нього дивилися б як на злидаря, бо йому довелося віддати всі гроші, які знайшлися в домі, перевернути догори дном всю хату і ще й позичити в сусіда, щоб нашкребти двадцять шилінгів сріблом. Він залишив собі один шилінг, запевняючи, що не може обходитись без дрібних грошей, тримаючи таку велику суму під замком. Незважаючи на це, він був дуже люб'язний і балакучий, запросив нас обох пообідати з його сім'єю і приготував у гарній порцеляновій мисці пунш, після якого мій шахраюватий провідник так розвеселився, що відмовився йти зі мною далі.
Я розгнівався і звернувся по допомогу до багатія (його звали Гектор Маклін), у присутності якого я домовлявся зі своїм хазяїном і заплатив йому п'ять шилінгів. Однак Маклін, який теж чимало випив, заявив, що порядний джентльмен не має права вставати з-за столу, коли подано пунш, а тому мені нічого більше не залишалось, як сидіти й слухати якобітські тости та гельські пісні, доки всі перепилися й побрели, заплутуючись ногами, спати, хто до ліжка, а хто в клуню.
Наступного дня (четвертого дня моїх мандрів) ми прокинулись, коли не було ще й п'ятої години, але мій шахраюватий провідник одразу ж присмоктався до пляшки, і я цілісінькі три години витягав його з будинку, та й то, як ви побачите, на свою голову.
Поки ми спускалися в порослу вересом долину перед оселею містера Макліна, все йшло гаразд, хоч мій провідник весь час оглядався і на запитання, чому він так робить, тільки шкірив зуби. Та не встигли ми обминути пагорб і відійти від будинку, як він заявив, що Торосей прямо попереду і що мені треба прямувати до пагорба, на який він показав рукою.
— Мені це зовсім ні до чого, — сказав я у відповідь, — адже ви йдете зі мною.
Але нахабний шахрай відповів по-гельському, що він не розуміє англійської мови.
— Послухайте, чоловіче добрий, — звернувся я до нього. — Я чудово знаю, що ваша англійська мова то зникає, то вертається. Скажіть, як її вернути? Скільки вам ще заплатити?
— П'ять шилінгів, — заявив він, — і я доведу вас до Торосея. Подумавши трохи, я запропонував йому два шилінги, на що він квапливо згодився, але зажадав одержати гроші наперед. "На щастя", сказав він, та більше, мабуть, на моє нещастя.
Два шилінги діяли недовго: не пройшовши й кількох миль, він сів край дороги і роззувся, наче збирався відпочивати.
Я оскаженів.
— Що?! Ви знову забули англійську мову? Він нахабно відповів:
— Авжеж! Забув.
Тоді я не витримав і підняв руку, щоб ударити його, та він, вихопивши зі свого лахміття ножа, припав до землі й вишкірив на мене зуби, наче дикий кіт. Забувши про все на світі, я гнівно кинувся на нього, відштовхнув лівою рукою ніж, а правою вдарив чолов'ягу в обличчя. Я мав неабияку силу, до того ж дуже розізлився, а мій супротивник був дрібний на зріст. Від удару він важко впав переді мною на землю. На щастя, падаючи, він випустив з рук ножа.
Взявши ніж і його черевики, я побажав йому всього найкращого і рушив далі, залишивши провідника роззброєним і босим. Я весело прямував уперед, упевнений з багатьох причин, що справедливо покарав негідника. По-перше, він знав, що більше не одержить від мене грошей, по-друге, черевики в цій місцевості коштували лише кілька пенсів і, по-третє, ніж, який насправді виявився кинджалом, він носив протизаконно.