Клюні, певно, мав причини ставити запитання, бо, хоч і був ізольований від суспільства і, як інші землевласники в Шотландії, парламентським актом позбавлений законних прав, все-таки вершив патріархальний суд у своєму клані. Всі суперечки між людьми його клану вирішувались у його сховищі; причому ці люди, які відкрито висловили б свою зневагу до вироку найвищого суду, відкладали помсту й платили гроші на одне лише слово цього засудженого вигнанця. Коли він гнівався, а це бувало частенько, то віддавав накази й погрожував карою не гірше, ніж будь-який король, а його слуги тремтіли й ховалися від нього, як діти від розгніваного батька. Кожному, хто входив у його оселю, Клюні церемонно подавав руку, причому всі одночасно по-військовому доторкалися до своїх капелюхів. Отож мені випала чудова нагода ознайомитися з внутрішнім життям клану в гірській Шотландії. Ватаг клану був оголошений поза законом і переховувався, землі його були конфісковані, скрізь нишпорило військо, розшукуючи його, іноді на відстані одної милі від місця, де ватаг перебував; і все це в таких умовах, коли перший-ліпший з голодранців, яких Клюні шпетив і яким часто погрожував, міг би стати багатієм, виказавши його.
Як тільки печеня підсмажилась, Клюні власноручно вичавив на неї цитрину (йому добре постачали всякі лагомини) і запросив нас до столу.
— Вони, — сказав він, маючи на увазі шматочки м'яса, — такі самі, як ті, що ними я частував у цьому будинку його королівську високість, не рахуючи цитринового соку. В ті часи ми раділи, коли взагалі могли добути якусь їжу, і найменше турбувалися за приправу. В сорок шостому році тут було більше драгунів, ніж цитрин.
Не знаю, може й справді печеня була дуже смачна, але самий вигляд м'яса викликав у мене нудоту, і я їв мало. Весь час Клюні розважав нас розповідями про перебування в Клітці принца Чарлі,[28] докладно переказуючи навіть слова співрозмовників, і, встаючи з місця, показував нам, де хто стояв. З його слів я зробив висновок, що принц був ґречний, жвавий хлопець, справжній нащадок династії королів, але не такий мудрий, як Соломон. Я зрозумів також, що за час свого перебування в Клітці він часто напивався п'яний, тож вада, яка, на загальну думку, призвела до його смерті, вже й тоді давалася взнаки.
Не встигли ми попоїсти, як Клюні приніс стару, заяложену колоду карт, таку, що її можна завжди знайти в кожному дешевому заїзді. Очі його розгорілися, коли він запропонував нам зіграти в карти.
Мені ще змалку прищепили відразу до гри в карти, як до чогось ганебного. Мій батько вважав негідним християнина або навіть просто людини ризикувати своїм останнім шматком хліба й зазіхати на чужий за допомогою розмальованих клаптиків картону. Звичайно, я міг би послатися на втому, і цього було б досить для вибачення, але визнав за потрібне викласти свою думку щодо карт. Я, мабуть, страшенно почервонів, однак твердим голосом сказав їм, що не беруся судити інших, але сам ніколи в карти не грав.
Клюні перестав тасувати карти.
— Що це має означати, хай йому біс? — обурився він. — Що за вігівська лицемірна балачка в домі Клюні Макферсона?
— Я за містера Балфора ладен покласти руку в огонь, — заявив Алан. — Він чесний, хоробрий джентльмен, і не забувайте, хто говорить вам це. Я ношу королівське ім'я, — додав він, заломлюючи набакир капелюха. — Я і той, кого я називаю своїм другом, можемо бути достойним товариством навіть для вибраного кола людей. Але цей юнак утомився, і йому слід виспатися. Якщо він не бажає грати в карти, то це аж ніяк не перешкодить нам зіграти вдвох. А я, сер, умію і охоче зіграю в першу-ліпшу гру, яку ви тільки можете назвати.
— Сер, — гарячкував Клюні, — знайте, що в цій бідній оселі всякий джентльмен може робити, що йому заманеться. Коли вашому приятелю захочеться стати на голову, будь ласка. А якщо він, чи ви, чи будь-хто інший не зовсім задоволений мною, то я з радістю поміряюся з ним шпагою.
Я зовсім не хотів, щоб ці двоє друзів через мене перерізали один одному горло.
— Сер, — звернувся я до Клюні, — я справді дуже втомився, як вам пояснив Алан, а крім того, зізнаюсь вам, бо ви, мабуть, теж маєте синів, що я дав батькові обіцянку ніколи не грати в карти.
— Досить, досить, — урвав мене Клюні і показав на постіль з вересу в кутку Клітки. Однак він лишився невдоволений і скоса поглядав на мене, щось бурмочучи під ніс. Треба визнати, що моя вибагливість і слова справді відгонили чимось пресвітеріанським і були не зовсім доречні в цьому місці серед диких верховинців-якобітів.
28