Я намагався викинути це з голови, але хоч і переглянув багато цікавих книжок, старих і нових, історію, поезії і оповідання, думка про батьків почерк не покидала мене; повернувшись нарешті в кухню і знову сівши до вівсяної каші, я насамперед запитав, чи не був мій батько дуже здібний до навчання.
— Александер? Ніколи! — відповів дядько. — Я був багато кмітливіший. Я змалечку був розумним хлопчиком і навчився читати одночасно з ним.
Його слова ще дужче збентежили мене; мені спало на думку, що батько і дядько Ебінізер, мабуть, були близнятами, і я спитав про це. Дядько зірвався зі стільця, і рогова ложка випала з його рук додолу.
— Чому ти питаєш про це? — крикнув він, схопивши мене за борт камзола, і глянув цього разу мені просто в очі; його очі, маленькі, світлі й блискучі, як у пташки, якось дивно кліпали і мружились.
— Що ви хочете цим сказати? — спитав я дуже спокійно, бо був куди сильніший від нього, і мене нелегко було залякати. — Заберіть свою руку. І киньте так поводитися зі мною. — Мені здалося, що дядько насилу стримувався.
— Послухай, Девіде, — сказав він. — Не будемо говорити про твого батька. У цьому вся справа. — Якусь хвильку він сидів і тремтів, утупивши очі в тарілку. — Александер був єдиним моїм братом, — додав дядько зовсім байдужим голосом, потім підняв з підлоги ложку і знову накинувся на вечерю, але й далі тремтів.
Цей спалах, коли дядько зняв на мене руку і несподівано признався в любові до мого покійного батька, був мені зовсім незрозумілий і викликав у мене одночасно і страх, і надію. З одного боку, я почав думати, що мій дядько, мабуть, божевільний і може бути небезпечним; з другого боку (мимоволі і навіть проти мого бажання), в голові почала складатися історія, подібна до народної балади про бідного хлопця, законного спадкоємця, і підступного родича, що намагався позбавити його спадщини. Коли б мій дядько не мав глибоко в душі причин боятися мене, то чого б він тоді морочився з родичем, мало не жебраком, який несподівано прийшов до нього?
Хоч я й відганяв таку думку, вона міцно засіла в моїй голові і я, за дядьковим прикладом, почав непомітно стежити за ним; так ми сиділи, як кішка з мишею, крадькома придивляючись один до одного. Дядько більше не сказав жодного слова, ні доброго, ані лихого, але весь час розмірковував над чимось важливим для нього; і що довше ми сиділи, що більше я дивився на дядька, то більше впевнювався в тому, що він задумує щось недобре.
Прибравши зі столу, він знову, як і вранці, відрізав тютюну на одну люльку, підсунув стільця в куток до каміна і курив там якийсь час, сидячи спиною до мене.
— Деві, — нарешті обізвався він. — Я оце думаю… — дядько спинився і повторив свої слова. — В мене є трохи грошей, які я майже пообіцяв дати тобі ще до твого народження, — провадив він далі. — О, без будь-яких формальностей, розумієш, просто в розмові за склянкою вина. Так ось, я тримав ці гроші окремо. Це було дуже невигідно, але обіцянка є обіцянка… І тепер ця сума виросла рівно до… — тут він затнувся, — рівно до сорока фунтів! — Останні слова він промовив, скоса зиркнувши на мене через плече, а потім додав майже з криком: — Шотландських!
Оскільки шотландський фунт дорівнював англійському шилінгові, різниця від цієї поправки була досить значна. Крім того, я розумів, що вся ця історія — брехня, вигадана з якоюсь метою, якої я не міг розгадати; тому я навіть не намагався приховати глузливого тону, коли відповідав йому:
— О, ви помилялися, сер! Фунтів стерлінгів, напевно!
— Я це й хотів сказати, — буркнув дядько, — фунтів стерлінгів! І якщо ти на хвилинку вийдеш із кімнати поглянути, яка сьогодні ніч, я дістану гроші й тоді покличу тебе.
Я виконав дядькове прохання, презирливо посміхаючись над його певністю, що мене так легко обдурити. Ніч була темна, і лише кілька зірок мерехтіли над небокраєм. Між далекими пагорбами глухо стогнав вітер. Я подумав, що наближається громовиця і погода, очевидно, зміниться, але навіть не уявляв собі, яке величезне значення це матиме для мене ще до того, як настане ніч.
Покликавши мене в кімнату, дядько відрахував мені в руку тридцять сім золотих гіней, решту ж, кілька дрібних золотих і срібних монет, затримав у руках, але в останню хвилину душа його не витримала, і він поклав їх у кишеню.