Розділ XII
Я ВПЕРШЕ ЧУЮ ПРО ЧЕРВОНОГО ЛИСА
Ще до того, як ми закінчили прибирати рубку, з північного сходу повіяв бриз; він прогнав хмари, і виглянуло сонце.
Тут я повинен дещо пояснити, і читач добре зробить, якщо гляне на мапу. Того дня, коли впав густий туман і ми зіткнулися з Алановим човном, бриг саме йшов протокою Малий Мінч. На світанку після сутички ми попали в штиль на схід від острова Канну, точніше між ним і островом Ериска в низці Лонг-Айлендських островів. Прямий шлях звідси до Лінні-Лоху лежав через протоку Савнд-оф-Мул. Але в капітана не було мапи, він боявся ризикувати бригом між островами і, оскільки віяв ходовий вітер, визнав за краще обминути острів Тайрі з заходу і вийти біля південного берега великого острова Мулу.
Весь день вітер віяв у тому ж напрямку і скорше посилювався, ніж стихав, а опівдні з-за зовнішніх Гебридських островів почали накочуватися великі хвилі. Наш курс (ми хотіли обійти навколо внутрішніх островів) лежав на південний захід, тож спочатку ці хвилі вдаряли нам у борт і корабель дуже гойдало. Але з сутінками, коли ми вже обминули південний мис острова Тайрі й узяли курс на схід, хвилі почали бити прямо в корму.
Тим часом першу половину дня, до того, як з'явилися хвилі, ми згаяли дуже приємно. Сяяло сонце, зусібіч видніли гористі острови. Ми з Аланом сиділи в рубці, відчинивши з обох боків двері (вітер віяв прямо в корму), і викурили по люльці чи по дві чудового капітанського тютюну, розповідаючи один одному про своє життя. Це для мене виявилося надто важливим, бо дало змогу хоч трохи ознайомитися з дикою гірською Шотландією, де мені судилося незабаром висадитись. У ті дні, невдовзі після великого повстання, кожен, хто наважувався пробиратись порослими вересом узгір'ями, мусив знати про небезпеки, на які наражався.
Я перший подав Аланові приклад, розповівши про всі свої нещастя. Алан слухав мене з великою цікавістю. Тільки коли я згадав мого доброго друга, священика містера Кембла, Алан спалахнув і вигукнув, що ненавидить усіх, хто зветься так.
— Чому? — здивувався я. — Це такий чоловік, якому ви з гордістю можете потиснути руку.
— Я знаю, що ніколи не дав би нічого жодному Кемблові, — заявив Алан, — хіба що олив'яну кулю. Я б охоче полював на весь цей рід, як на тетерюків. Навіть умираючи, я доповз би на колінах до вікна кімнати, щоб вистрілити в когось із них.
— Але чому, Алане? — вигукнув я. — Що вам зробили Кембли?
— Ось що, — відповів він. — Ви добре знаєте, що я Стюарт з Аппіну, а Кембли довгий час винищували й руйнували моїх родичів, а також прибирали до своїх рук наші землі підступом, але мечем — ніколи! — закричав він голосно і вдарив кулаком по столу. Та я майже не звернув на це уваги, бо знав, що так завжди говорять переможені. — Вони чинили й інші підлоти, — говорив Алан, — і все одного штибу: облудні слова, фальшиві папери, вихватки, гідні вуличного гендляра. І все це під. машкарою законності, що ще більше дратує.
— Ви так щедро розкидаєтеся своїми ґудзиками, — відказав я, — але не думаю, щоб ви могли бути добрим суддею в справах.
— О-о! — протяг Алан, знов усміхаючись. — Щедрість я дістав у спадщину від того ж чоловіка, що й ґудзики; то був мій бідолашний батько, Дункан Стюарт, вічна йому пам'ять! Він був найвродливіший у нашому роді й найкращий фехтувальник на Верховині, Девіде, а це все одно, що в усьому світі; мені це добре відоме, бо він сам навчав мене. Батько служив у Чорній сторожі, коли її вперше набрали, і за ним, як і за іншими джентльменами, йшов паж, який ніс його рушницю під час маршу. Королю, очевидно, захотілося подивитись на шотландське фехтування; мого батька і ще трьох, як найкращих фехтувальників, вибрали й послали в Лондон, щоб дати королеві можливість побачити це в найкращому виконанні. Там їх привели в палац, де вони протягом двох годин безперервно показували своє мистецтво в присутності короля Ґеорґа,[18] королеви Кароліни, ката Камберленда та багатьох інших, чиїх імен я вже не пам'ятаю. Коли вони закінчили, король, хоч і був мерзенним узурпатором, ґречно розмовляв з ними і дав кожному по три гінеї. А коли вони виходили з палацу, їм довелося проходити повз воротарську будку. Моєму батькові спало на думку, що він, мабуть, був перший джентльмен-солдат із Верховини, який будь-коли проходив у ці ворота, а тому слід би дати бідному воротареві належне уявлення про свою гідність. І він тицьнув йому в руку одержані від короля три гінеї, нібито це була для нього звичайнісінька річ. Троє його супутників, що йшли за ним слідом, зробили те саме. Отож вони вийшли на вулицю, не залишивши собі жодного пенні за труди. Одні кажуть, що перший обдарував королівського воротаря той і той, інші називають другого, але безперечно то був Дункан Стюарт, і я готовий довести це своєю шпагою або пістолем. Отакого я мав батька, хай благословить його Бог!
— Гадаю, що такий чоловік не міг залишити вам багату спадщину, — зауважив я.
— Щира правда, — погодився Алан. — Він залишив мені штани, щоб я міг прикрити тіло, і майже нічого більше. Ось чому мені довелося піти на військову службу. І це лежало брудною плямою на моїй честі в найкращі дні мого життя й може занапастити мене, коли я потраплю до рук червоним мундирам.
— Як, — вигукнув я, — ви служили в англійській армії?!
— Служив, — відповів Алан. — Але я перебіг на справедливий бік біля Престонпенса,[19] і в цьому є хоч деяка втіха.
Звичайно, я не міг поділяти його погляд, бо вважав дезертирство з армії за непрощенне безчестя. Та я, хоч який молодий, не був аж таким дурнем, щоб висловити свою думку.
— Боже, — жахнувся я, — адже за це карають смертю.
— Авжеж, — промовив він. — Якщо вони схоплять мене, то сповідь моя буде коротка, а мотузка довга. Але в моїй кишені лежить патент на ранг офіцера, виданий королем Франції, і це, може, якоюсь мірою захистить мене.
— Дуже сумніваюсь, — кинув я.
— Я сам сумніваюсь, — признався Алан сухо.
— Сили небесні, — вигукнув я, — якщо ви засуджений бунтівник, дезертир і перебуваєте на службі у французького короля, то що ж примушує вас повертатися в цю країну? Ви кидаєте виклик своїй долі.
— Пусте! — заявив Алан. — Я повертався сюди щороку після сорок шостого.
— Що ж вас тягне? — поцікавився я.
— Бачте, я нудьгую за друзями й батьківщиною, — зітхнув він. — Франція, безперечно, чудова країна, але я нудьгую за вересом і оленями. Крім цього, я маю тут невелике діло: вербую юнаків на службу до французького короля, рекрутів, розумієте? Це дає мені трохи грошей. Та головно я їжджу сюди в справах вождя мого клану, Ардшила.
— А я думав, що вашого вождя звуть Аппіном, — сказав я.
— Правильно, але Ардшил ватаг усього клану, — відповів Алан, хоч його слова мало що мені пояснили. — Розумієте, Девіде, він королівської крові й має королівське ім'я. Проживши все своє життя знатною людиною, він змушений тепер жити в одному з французьких міст, як бідна приватна особа. Я власними очима бачив, як Ардшил, на перший заклик якого колись збиралося чотириста шабель, купував на базарі масло й ніс його додому в капустяному листку. Це не тільки прикрість, а й ганьба для нашого роду і клану. А тут ще й його діти, надія Аппіну, яких у тій далекій країні треба навчати письма і вміння володіти шпагою. Орендарі Аппіну повинні сплачувати орендну плату королю Ґеоргу, та вони бережуть у своїх серцях непохитну віру у свого ватажка, і, завдяки цій любові, деякому тискові, а іноді, можливо, й погрозам, бідний нарід, сам терплячи нестатки, збирає другу подать для Ардшила, а я, Девіде, та рука, що приставляє її. — І він ударив по своєму чересу. так, що задзвеніли гінеї.
18
19