Який буде рай, боже мій! Якщо нинішня грішна людина уявить цей майбутній рай непохибності, то в неї потечуть сльози. Так їй і треба, нехай плаче, якщо не здогадається кинути собакам кіберо-мрійників нашого технократичного віку...
Отже, прибувши до Рима, Авакум зупинився в готелі «Віктор Емануїл», а другого дня за порадою друзів найняв мебльовану кімнату на віа Кола ді Рієнцо, у синьйори Віт-торії Ченчі. Цій жінці, що хоч і мала двадцятирічну доньку, як уже відомо читачеві, було тільки сорок років, а на вигляд — і ще менше. Здавалося, це старша сестра її ж дочки. Луїза — тоненька, струнка, з дівочими формами, а Вітторія нагадувала стигйий південний плід. Приваблива жінка. Коли, познайомившися, він сів з нею пити каву в маленькому холі, що правив і за салон, серце його стислося...
Щоб не затримувати нашої розповіді, присвяченої «Данаї» Корреджо, я двома словами відкрию, в чому полягав «гріх» Авакума. Він упізнав у Чезаре Савеллі, браті Вітторії Ченчі, колишнього розвідника з південного флангу натовської розвідки. Років десять тому в нього була сутичка з цим типом на Чорноморському узбережжі. Він навів довідки й дізнався, що Чезаре Савеллі вже не працює у розвідці. Проте йому однаково слід було негайно залитити дім Вітторії Ченчі, хоч Чезаре Савеллі не подавав знаку, що впізнав його.
Доводжу до відома читачів, що Авакум прибув до Італії з власної ініціативи й власним коштом для роботи над книгою і щоб відпочити. Він не представляв нікого, крім самого себе, і не мав жодного завдання. І все ж хоч би з огляду на власну безпеку, він не повинен би залишатися у квартирі синьйори Вітторії Ченчі. Треба було переїхати в інше місце. Рим такий великий! А найкраще було б йому виїхати на його улюблений південь. Для книги, яку він готував, знайшовся б чудовий матеріал на Тарантському узбережжі і в Калабрії,
Він це знав, але не хапався залишити Рим. Ба він навіть не виїхав з квартири на віа Кола ді Ріенцо. З цієї симпатичної вулиці до п'яцца Дель Пополо так близько, а по набережній так приємно було прогулюватися вечорами з Вітторіею чи з Луїзою Ченчі. А інколи з обома. По набережній ходять автобуси аж до пагорба Джаніколо. Це зручність, якою ні в якому разі не можна нехтувати.
Того дня, 26 жовтня, в четвер, коли головний інспектор кримінальної поліції Фелікс Чігола прибув до Боргезе для розшуку викрадача «Данаї», на віа Кола ді Ріенцо, в квартирі Вітторії Ченчі, Авакум закінчував свій ранковий туалет. Крім нього, в квартирі не було нікого. Луїза побігла до книгарень шукати якийсь підручник, тільки ангорський кіт П'єро мляво тинявся з кімнати в кімнату, час від часу поглядаючи своїми бурштиново-зеленкуватими очима на Авакума.
Поправивши ще раз перед величезним дзеркалом вузол краватки, Авакум роздумував, що зняти з вішалки — демісезонне пальто а чи макінтош, як раптом почув, що хтось тихо наближається до зовнішніх дверей і ще тихіше, але певно встромляє ключ у замок. У Авакума по спині пробіг дрож. Він кинувся до порога, крутнув замок і одним махом широко розчинив двері. Це був певний спосіб застукати негідника зненацька ще до того, як він вийме зброю, а з беззбройною людиною Авакум чудово знав, як упоратися.
Біля дверей стояв Чезаре Савеллі, прикро вражений, з недобрим поглядом сірих очей. Він був такий високий і плечистий, що затуляв своєю спиною всю сходову клітку.
— Ви дуже чемний, синьйоре, але допомагати мені не було потреби! — мовив холодно Савеллі.
— Звичка! — усміхнувся Авакум.
Він відступив, даючи дорогу Сатзеллі. Після вбивства Енріко Ченчі Савеллі жив три місяці на квартирі своєї сестри, а коли повернувся до власної квартири, забув віддати їй ключ. Цей забутий ключ давав йому привід інколи заходити в її дім.
Савеллі зняв плащ і повільно повісив його на вішалку, важко сопучи і кривлячись, неначе у нього болів зуб. Він І був неголений, його широке обличчя здавалося потемнілим і втомленим.
— Повертаюся з Санта-Ани,— сказав він, і обличчя його стало ще сумнішим. Оглянувши насуплено квартиранта своєї сестри, він різко спитав: — Луїза тут?
Авакум мовчки кивнув головою на двері, й Савеллі, зрозумівши, що племінниця вийшла, мовив м'якше:
— Як ітимете з дому, замкніть двері. Я тут викупаюсь, бо моя колонка зіпсувалася і немає теплої води.— Він попрямував до кімнати Вітторії і, перш ніж відчинити двері, гукнув: — Сподіваюсь, моє голярське приладдя на місці?
— Мабуть,— відказав Авакум. І подумав про себе: «Ах, якби ти тоді не вислизнув з моїх рук!» І зітхнув. Не було б пізно й тепер, але нема за що, відсутній привід. Та й не належало це до його планів, він приїхав в Італію не для того, щоб узяти реванш.