і будь-хто із святих заступиться, якщо я потраплю в біду!
— Вам пощастило! — погодився Авакум.— Можна тільки позаздрити! А чи знаєте ви, що ваша племінниця синьйорина Луїза була вчора ввечері до пів на першу в Борге-зе? У вашому кабінеті.?
Савеллі насупився. Раптом обличчя його почервоніло, і в сіро-синіх очах знову спалахнула лють.
— Свята Ана мій свідок,— сказав він тремтячим від злості голосом,— клянусь її ім'ям, що викину вас у вікно, коли спитаєте іще щось! Невже ви гадаєте, хай вам біс, що це ваша червона Софія? Чого це ви так розбазікалися?
Хто знає, який був би фінал цієї сцени, коли б одна несподівана поява, що звичайно трапляється у сотесііа del'srte (згадайте її персонажів Панталоне, Полішинеля і Скарамуша), коли б одна несподівана поява не привернула уваги обох до подій, які відбулися вночі в Боргезе.
Отже, двері квартири гучно грюкнули (адже Авакум їх не замкнув), і по тонкому килиму в холі зашелестіли квапливі кроки Луїзи.
— Добрий день, дядечку! — привіталася вона ще з се-
редини холу.— Коли ти приїхав? Добрий день, синьйоре! — звернулась вона до Авакума і подала йому руку, хоч це здавалося досить недоречним: вони жили в одній квартирі і бачилися сто разів на день.
Щоки в неї розшарілися, вона дихала прискорено, в очах то спалахували, то згасали тривожні вогники, вираз обличчя змінювався щосекунди.
— Що вас так розхвилювало? — спитав Авакум, неспокійно вдивляючись в її очі.
Луїза розвела руками і раптом опустила їх, наче перебиті.
— Мене заарештували! — сказала вона. Переводила погляд із Савеллі на Авакума, з Авакума на килим, соромилася своїх сліз, які набігали під віями. Вона була дочка Енріко Ченчі, і їй не личило плакати, наче малій дитині.— Зустріли мене біля парадного, один цивільний, один у формі. «Ви Луїза Ченчі?» — Я.— Мусите піти з нами в Боргезе, синьйорино! — Але чому, з якої речі? — Там вам пояснять, синьйорино! — Як так?— Отак, синьйорино, вчора ввечері вкрали картину, ведеться слідство, тому вас викликають. Ходімо! — Дозвольте мені на хвилинку піднятися нагору, синьйори...» Вони піднялися зі мною і тепер чекають біля дверей!
— Не розумію, чого вам так хвилюватися! — знизав плечима Авакум.— Поставлять кілька запитань та й відпустять. Заспокойтеся, ради бога.
Слова його були спокійні, і від обличчя віяло спокоєм, лише голос здавався якимось удавано рівним.
— Господи! — знову розвела руками Луїза.— Адже я вчора ввечері до пів на першу була там!
— Кілька разів я тебе попереджав, щоб не запізнювалася! — похмуро зауважив Савеллі.
Вона начебто не чула його.
— Я була до пів на першу там! — повторила Луїза.
— І це дає підстави думати, що саме ви вкрали картитину? — жартома запитав Авакум.
— Ні, але, здається, вкрали її саме тоді! — похитала головою Луїза.— Десь близько пів на першу, коли я була там. Вони знають це! — Дівчина заломила руки, але швидко опам'яталася.
Можливо, цьому допомогло те, що у двері затарабанили. Отим двом на сходах урвався терпець.
— Облиште! — вигукнув у нестямі Савеллі. До цієї миті він тільки супився, але тепер його обличчя сіпалося від нервового тику.— Облиште, дияволи! — проревів він ще раз, і цього разу його обличчя не почервоніло, а зовсім зблідло.
— Синьйоре! — звернувся Авакум до нього.— Ви повинні, здається мені, супроводити свою племінницю до Боргезе.
— Я й так іду туди! — глухо відповів Савеллі і попрямував до дверей.
Луїза не зводила очей з Авакума.
Він підійшов до неї і легко торкнувся рукою її волосся.
— Господи! — сказала Луїза.
— Нічого страшного! — Він погладив її по голові. Коли вона вийшла слідом за своїм дядьком, Авакум якийсь час постояв посеред кімнати, потім втомлено опустився в крісло, вийняв люльку і неуважно почав натоптувати її тютюном. З вулиці донісся сигнал поліційного джипа.
Десь о другій годині дня з боку пагорба Пінчіо наповзли густі хмари. Вони швидко заволокли ще недавно синє небо, і над містом пішов лагідний осінній дощ.
Похмуро стало і в Боргезе. Фелікс Чігола наказав погасити світло в залах, а в мармуровому холі залишив тільки одну люстру. Лампочки цього кришталевого світильника нагадували п'ять самотніх зірок. Чігола знав, що морок пригнічує і що пригнічена психіка легше капітулює. До того ж морок у Боргезе був особливий: величезний простір між підлогою і стелею був відкритий, порожній і глухий. Якщо глянути вгору, здавалося,— ти на дні глибокого колодязя.