— Розкажіть нам докладніше, як ви вийшли! — сказав Чігола. Він хотів пити насолоду маленькими ковтками.— Чи не спало вам на думку пошукати охоронця Федеріго? Чи не промайнув хоча б раз швейцар Лоренцо?
Хіба міг припустити Чігола в цю мить, що вся чудова будова його гіпотези раптом завалиться?
— Я не бачила ні Федеріго, ні Лоренцо,— відповіла Луїза.— Та якщо вас цікавить, чи не справило на мене враження щось особливе, я скажу. На лаві, що навпроти службового входу, на цій лаві,— вона подивилася співчутливо на Монтано,— спав його племінник Маріо. Він лежав на спині з роззявленим ротом і страшенно хропів. Я злякалась і швидко побігла до дверей. Вони були прочинені, хтось щойно вийшов, не зачинивши за собою. Не бачила я у замку ніякого ключа. Вийшла і я, але щільно причинила двері.
У кабінеті запанувала мовчанка. Дощ посилився, краплини тихо й тужливо стукотіли в шибки.
Хто ж вийшов з приміщення перед Луїзою? Чому залишив двері прочиненими? Яка роль Маріо в цьому випадку і чи справді він спав, чи тільки вдавав і навмисно «страшенно» хропів? І чи скоро він вибіг слідом за Луїзою непомічений, скориставшися тим, що двері незамкнені?
Раптом Чігола пожвавішав.
— Луїзо Ченчі,— звернувся він до дівчини,— коли ви залишили кімнату свого дядька, чому пішли до виходу, а не до швейцара Лоренцо? Ви ж знаєте, що ключ від службового входу у швейцара?
Луїза трохи подумала, потім знизала плечима.
— Не знаю! — відказала вона збентежено.— Просто не можу й сама собі пояснити.
— Дарма,— сказав Чігола.— Я дам вам час подумати. Я терплячий.— Він помовчав, запалив сигарету, випустив кілька розірваних кілець диму і раптом спитав, неначе кинувся на свою жертву: — Може, хтось приходив до вас? Може, ви розмовляли з кимось?
Луїза мовчала. Мабуть, запитання Чіголи ображали її, тому й не хотіла відповідати.
— Завтра мені скажете,— похитав головою Чігола.— Видно, сьогодні вам не хочеться розмовляти.— Він повернувся до Роберто Тоцці й великодушно всміхнувся.— Закінчимо сьогоднішній допит, професоре? — І оскільки Роберто Тоцці невиразно кивнув, він додав: — Завтра продовжимо!
Коли Луїза вийшла і з вулиці почулося, як ляснули дверцята поліційного джипа, Авакум запалив люльку, пройшовся за звичкою кілька разів туди-сюди по кімнаті. Щось муляло йому душу. Збентежений цим, він схопив демісезонне пальто і прожогом вискочив на вулицю.
У найближчому кіоску Авакум купив екстрені випуски столичних газет. Усі вони на перших сторінках жирними заголовками повідомляли про крадіжку в Боргезе. Та коли урядові офіціози замовчували партійну приналежність Лівіо Перетті, то видання правих екстремістів підкреслювали цю обставину неухильно і з великою люттю. Ба, пророкували, що слідство принесе, мабуть, досить «неприємні несподіванки для червоних» і що «нитка слідства може привести й до більш відомої особи, представника червоної еліти».
Був час обіду, але Авакум не пішов на п'яцца Навона, до ресторану «Лавароне». В першій кав'ярні, що трапилася йому дорогою, він випив велику чашку кави і швидко повернувся до свого помешкання. Як завжди, коли малося розв'язувати важку задачу, він став під душ і кілька разів пускав то нестерпно гарячу воду, то крижану. Потім нап'яв халат, другу річ, з якою не розлучався (перша була люлька), сперся ліктем на стіл і на газеті «Іль секоло д'Італіа», речникові найправіших, накреслив логічну схему, яка, на його думку, відбивала видимі й невидимі чинники крадіжки в Боргезе.
«Італійський соціальний рух» — Боргезе — «Даная» (Лівіо Перетті — Луїза Ченчі) — X — (вибори) — ІКП.
Авакум виходив з засновку, що крадіжка в Боргезе — політичний злочин, організований правими екстремістами і (мабуть) здійснений провокатором (Лівіо Перетті). Далі. Думати, що екстремісти організували цю скандальну крадіжку, щоб дискредитувати партію напередодні виборів,— помилка. Вони чудово знають, що народ ні в якому разі не ототожнить молодика на ім'я Лівіо Перетті з мільйонною ІКП! Народ з досвіду знає, що в будь-якій партії і в будь-якому русі, навіть найідеальнішому, є якась паршива вівця. Але ж одна така вівця не споганить усієї отари.
Далі. Під час наступних виборів обиратимуть не уряд, а мера, тобто одну конкретну особу. Отже, дискредитація має бути спрямована на особу, найненависнішу для екстремістів, особу, якої в даний момент вони найбільше бояться. Хто може бути цією особою напередодні виборів?
Звичайно, кандидат від червоних.
Навіть без прозорих натяків екстремістського органу, що нитка приведе до якоїсь особи, приналежної до червоної «еліти», Авакум виснував би, що X — це П'єтро Фальконе.