Бо з-за фургона до нього підкрадався циган Мозоль з ножем у зубах.
А капрал Пипоть слухав солодкий голос, мов зачарований.
— Якщо й загинеш, принесеш людям користь, і після смерті тебе хвалитимуть, — лукаво правила Дримба, а сама думала про те, як він, обскубаний і начинений, шкварчатиме в ринці.
Раптом на здоровенному казані позад неї піднялась покришка, у шпарині показалося злякане личко, і півень почув шепіт:
— Тікай!
Немов збудившись, капрал Пипоть шарпнувся, видер крило з циганчиних рук і підскочив угору. Мозоль кинувся за ним, але вхопив тільки найдовше перо у хвості. Сопучи й гупаючи підкованими чобітьми, він погнався за півнем з ножем у руках.
Таємничий казан
Коли друзі, нарешті, спинилися, щоб звести дух, вони почули тільки шум дерев у надвечір’ї. Притискаючи лапки до грудей, аби втишити розкалатані серця, прислухались, чи не женуться за ними. Але навколо було тихо.
— Я вже відчував вістря ножа на горлі, — квоктав півень. — Чудом врятувався від смерті…
— Ми так за тебе боялись, — мурчав Мишібрат, радо задерши хвоста.
— А я ледве встигла гукнути своїм блошкам: «Тримайтесь за хутро!»— так ми дременули!
— Твої блохи — то ягнята проти Мозолевих страховищ!
— В нас нічого не пропало?
— Твій вузлик у мене, капрале.
— Ну то все гаразд…
— Треба тікати з цих паскудних місць.
Мандрівники неквапом вступили під темне склепіння старих дерев. Сонце щойно зайшло. Великі волохаті нічні метелики тріпотіли над квітками, що того вечора пахли особливо солодко… Звідкись, дуже здалека, повторювана задуманими деревами, долинала пісня:
Тут мелодія захлинулася жалісним риданням.
— Ой лишенько! — зойкнув півень. — Моя сурма!
Даремно супутники втішали його, мовляв, він купить собі другу. Жодна вже не буде така, як стара, — погнута, вірна, втрачена. Капрал не міг зрушити з місця, стояв, схиливши голову набік, і вслухався в далеку скаргу, а голос сурми уривався й хрипів, ніби вона була повна сліз.
Тоді півень обернувся і, не слухаючи умовлянь товаришів, відштовхнувши їх, щоб не затримували, вигукнув:
— Ідіть далі самі, я вертаюсь!
— Ти збожеволів, я не пущу тебе! — скрикнула Хитруся.
— Я теж іду з тобою, — нявкнув Мишібрат, гострячи кігті об стовбур дерева.
Було вже зовсім темно, світлячки, повертаючись з гостини, засвічували ліхтарики. Півень поночі бачив погано, тому Нявчура, очі якого тепер світились зеленим вогнем, ішов попереду, розхиляючи гілки.
Дісталися до шляху. Пісок ще не охолов і грів їм лапки. Місяць уже викотився з-за лісу, і кажани шугали в чорні печери під деревами. Вологі віти звисали, немов скам’янілі бурулі.
— Дивіться, дивіться, — шепнула Хитруся.
— Моя сурма!
— Тс-с-с… Тихше!
На галявині, в траві біля казана, покришка якого була притиснута великим каменем, лежала сурма. Вітрець, що ледь пригинав росяну мураву, будив у ній тихі зітхання. Видно, вона тужила за своїм господарем.
Темним громаддям бовванів фургон, крізь зачинені віконниці скупо цідилося жовтаве світло свічки. Видно, там ще не спали.
Півень хотів одразу вхопити сурму, але лисичка притримала його лапкою, а кіт пучками трави обкрутив йому остроги, щоб не бряжчали.
В цю мить фургон заскрипів, перехилився, світло приснуло крізь щілини.
— Більш не буду на них чекати, — почувся голос приборкувача Мозоля й гучний позіх. — А ти могла б тримати його міцніше!
— Та я ж тримала скільки сили, — засміялася Дримба, — але він так підскочив… Мабуть, і досі ще тікає…
— Про всяк випадок прив’яжу кінець мотузки собі до ноги, тоді вони самі мене розбудять.
— От бачиш, — шепнула Хитруся.
Сурма смикнулась і посунулася по траві. Мотузка натяглась, а потім обвисла.
Тепер мандрівники почули сварливі голоси бліх, що вкладалися спати. Зненацька щось як грякне — раз, тоді другий, затріщала дощана переділка.
То циган скинув чоботи й пожбурив ними в стіну, щоб утихомирити блошину шамотню. Потім вогник свічки жалібно засичав, здушений послиненими пучками. Фургон потемнів, пригнувся. Невдовзі розляглося рівномірне хропіння, неначе картопля сипалась по сходах, — Мозоль заснув. Тоненько зітхала Дримба, за щось просив пробачення і хлипав циганів синок Лупон. Тільки за ґратами сопли, зачувши чужих, незліченні, чуйні, спраглі крові блохи.