— Всякі тут є масті, — заговорила вона, — та веснянки зганяє, та волосся зміцняє, є від старощів, є від немощів і від черви в животі.
Потер цапок ратичкою лоба, потер голе місце, де колись росли чудові роги, а потім зітхнув:
— Треба мені масті, щоб вибілити шкіру, потемнілу від вітру, а може, й від чарів…
— О, то дорогі ліки, — мовила циганка, тоді засвітила свічку і, зіп’явшись навшпиньки, стала нишпорити по полицях. Гніт тріщав, свічка спливала сльозами, передчуваючи близький кінець.
Циганка рядочком ставила перед цапом слоїки, невеличкі, пузаті, накриті плівкою і з сургучевою печаткою на зав’язці.
— Ось для вічного кохання, ось для рогів проростання, це — бороду золотити, а оце — личко скрасити, — пояснювала йому. — А за це ось дукатів жменька — шкіра стане як біль біленька.
Засвітилися в цапка хитрі очиці. «Це ж як до жменьки, — з надією подумав він, — я в ратичці більш як два дукати не вміщу». Одначе циганка розвіяла ці ілюзії, підставивши пригорщу, йому аж у серце кольнуло, коли почав сипати золото.
— Один, два… — рахував він. Раптом із тремтячої ратички вислизнув один дукат і, брязнувши, покотився між клітки. Дримба, вхопивши свічку, прислухалась до глузливого дзенькоту монети.
— Куди ж його занесло? — спитала вона. Але блохи, надувшись, мовчали, інші, лякливіші, гучно хропли й зітхали, удаючи, що міцно сплять.
— Мої дукати! — скрикнув цапок.
— Один тільки…
— От щоб мене позолотили, не менш як два впало!
— Один!
— Два, кажу!
Дримба стала навколішки і зазирнула в усі закапелки. Цапок тільки того й чекав: притьмом ухопив і сховав за пазуху два слоїки, що стояли скраєчку, — «для росту рогів» і «для позолоти бороди». Третій, з мастю для королівни, недбало взяв і, зваживши на ратичці, вигукнув:
— Ось вам ще два золотих, жінко добра! — І, кинувши гроші на прилавок, вискочив з фургона.
Украдені слоїки пекли його крізь каптан. Цапок уявляв собі, як завтра його вітатиме все місто. Він накладе масть грубим шаром, щоб за ніч і роги виросли, і борода позолотіла. Тоді всі кричатимуть: «Хай живе рятівник королівни! Хай живе цапок Бібкович!» І він мчав вуличками, а під кожним ліхтарем спинявся, виймав слоїки, перелічував їх, обстукував ратичкою, нюхав, навіть лизнув плівку шорстким язиком.
— Ці два для мене, а отой для королівни, — шепотів, риссю женучи заулками. Але він стільки разів перекладав слоїки, що в голові все переплуталось. його аж піт пройняв на думку, що він може помилитись.
— Ці два для мене, а отой для неї! — мало не крикнув цапок, добігши до прочинених дверей заїзду. Звідти долинав гамір і співи підпилих старих вояків, добродушних міщан та горлатих волоцюг.
Мишібрат на тортурах
О цій порі у товстостінній башті міської ратуші розпочалося слідство. Низьке склепіння з вологих каменів лизали вогники смолоскипів, зграї кажанів з писком товклися по кутках.
Закутий у важкі кайдани, Мишібрат, тремтячи, стояв перед лавою присяжних. На головах у них були гостроверхі каптури з дірками для очей. На грудях — черепи із срібної бляхи на знак того, що вирок їхній суворий і остаточний. Перед ними стояв пісковий годинник, в якому з шурхотом пересипався пісок, нагадуючи, що час спливає, кінчається година милосердя, а на світанку признаватись та каятись буде вже запізно…
У глибині, в ніші, заслоненій почорнілими ґратами, сховались обидва королі. Добрий король Барило аж трусився від хвилювання, сопів і раз у раз смикав за рукав короля Цинамона. Той, прибитий горем і тривогою, сперся чолом на ґрати, очікуючи зізнань.
Тричі глухо стукнув молоток об катівську сокиру. Судді встали. Два прислужники, штурхнувши ліктями Мишібрата, попхнули його до лави. Тоді з коридорчика виступив здоровенний дядюга в червоному фартусі, щоб на ньому не було видно крові засудженого. Він поклав важке ручисько на плече Мишібратові й зловтішно засміявся.
«Кінець мені», — подумав у розпачі нещасний кіт, вгадавши, хто ховається під чорною катівською маскою.
Вже багато років у Тютюрлістані нікого не засуджували на смерть Сварливих перекупок водили вулицями в намордниках, а за дрібні провини під ганебним стовпом сікли різками по оголених, зарожевілих із сорому задах. Але тепер потрібен був кат, який міг би взяти винуватця на муки, щоб витягти з нього признання. Тоді зголосився циган. І ось зараз, скрегочучи зубами й куйовдячи свою чорну бороду, він натягав пурпурові катівські рукавиці.