— Гей, куди це ти?! — гукає лицар грізно.
— За дорученням короля, — відповідаю, моргаючи, бо вже здогадався, що й він шукає викрадене дівча. — Вже йду по сліду, — кричу, — до найближчої корчми.
Тоді він мені:
— Я знаю, де вона схована, стереже її один велетень. — Повернув до мене сумне обличчя, що скорше подобало б ченцеві чи аскетові, аніж лицареві, та й каже:— Рушай за мною.
— Впізнаю його, брате, це, без сумніву, він! Сам Дон-Кіхот, благородний шаленець, його знають від Гвадалквівіру до Нісенітниць! — крикнув гладунів сусіда за столом, перекинувши кухоль, і потер ніс, схожий на розтоптаний помідор.
— Слухай далі, — урвав його яйцеокий. — Шмат дороги прочалапали разом. Майже на самому вершечку пагорба, замість звернути до корчми, він поправляє шолом, — а той шолом точнісінько як голярський тазок, — і гукає:
— Бачиш його, бачиш оте страшило? Того дідугана з сивою бородою, отам!
Я присягаюся, що не бачу, але він уже стиснув коня острогами і, брязкаючи залізяччям, поскакав чвалом. Протираю очі. Або я з глузду з’їхав, або він… Бо там унизу — млин, вода рине на колесо і пряде біле шумовиння. Мельник вибіг на ганок, привітно махає рукою. А той не зважає — мчить наосліп! Так і гунув з конем у чорторий!
Перехрестивсь я раз і вдруге, а гладкий зброєносець…
— Санчо Панса, — підказує друзяка.
— Еге ж, саме так його звали! Стоїть на березі й ридає. Питаюся в мельника:
— Що це за річка?
— Хлюпавка.
— Чий це млин?
— Мій, — каже, — Блажея Питля.
— Бррр — які ти невеселі історії розказуєш, — бурчить другий, і його помідорний ніс буряковіє.
— Ну, і втопився?
— Та де там! Коли ми вже його оплакували, виринув з хмари водяного пилу, геть обліплений тванню.
«Втік! — гукає. — Я вже його за бороду тримав, а він у щось перемінився… Зате я в нього вирвав скарб. Дивіться, що знайшов!»
І потряс знайденою на дні гітарою, всередині якої торохтіли черепашки. Торкнув пальцем струни і з насолодою прислухався. А звуки ця гітара видавала такі, як ото кіт, котрого тягнуть за хвіст.
Перед очима в півня одразу зринає повна розпачу мордочка друга, якого схопили поліцаї.
— Горе тобі, Мишібрате, — шепоче він тремтячим голосом. — Нема для нас на цім світі справедливості!
Несила більше слухати теревені п’яничок. Він одчиняє двері й виглядає на вулицю. Перед ним у місячному світлі, мов блідий привид, з’являється цапок.
— Є?
— Є!
— Ну то давай! Нарешті. Яке щастя, що ти прийшов! — вигукує капрал Пипоть, затискуючи під крилом рятівний слоїк.
Якщо ці ліки поможуть, то на світанку Мишібрата випустять. Перестрибуючи через п’ять східців, він мчить до своєї кімнати. Цапок трюхає далі вулицею, радіючи, що не довелося віддавати решту.
І ось уже Хитруся натирає мастю розіспану Віолінку. На світанку вони побіжать до замку. Обоє аж сяють з радості, адже все тепер зміниться; щасливий король звільнить Мишібрата, між обома народами запанує мир, цигана буде покарано, а вони одержать нагороду. Віолінка, що була розкапризувалася, засинає, щільно вкутана в ковдру. Лисичка не може втишити своє серце, що б’ється швидко-швидко. У шубці, накинутій на сорочку, вона стає з півнем край вікна.
Небо починає сріблитись, а зорі бліднуть. Жаданий день уже близько.
Цапок «продає»
Минувши ще кілька будинків, у затишному закутку цапок нетерпляче розкриває слоїки і густо мастить собі лоба й бороду. І йому хочеться здивувати новий день розкішними рогами та буйною золотистою бородою, за яку його всі поважатимуть. Дзиґарі б’ють четверту годину, а гноми, що живуть у барометрах, виходять зі своїх хаток і простягають долоні, щоб перевірити, чи не йде дощ. Але надворі прохолодно й погідно.
— Гей, звідки це ти зірвався? — зненацька гримнув над вухом у цапка нічний дозорець, умить розігнавши його солодкі мрії.
— Я… я… — замимрив цапок і впустив слоїк.
— Ясно, що ти… Що це в тебе там? — Дозорець пхнув чоботом скалки. — Ану, признавайся… —Та раптом ляснув себе долонею по лобі, ніби щось згадав, і крикнув:— Кажи мені зараз, де капрал Пипоть і Хитруся?
— Я щойно їх бачив, за кілька кроків звідси, в заїзді, — швидко залепетав цапок, а сам подумав: «Вони й так уже все знають. Аби тільки мене не били!»
— Ну то ми зараз їх накриємо! Виходить, циганка вгадала. — Дозорець кивнув своїм товаришам, і ті оточили цапка.
Отак, уже скутого ланцюгом, його повели до ратуші.