Саме в цю хвилину півень навшпиньках прокрався до спальні гармаша Бахкала. Почувши його гучне хропіння, зняв зі стіни важкий мушкет, перевірив курки й підсипав пороху.
— Що ти робиш, навіжений? — засичала йому у вухо Хитруся.
— Якщо все зірветься, я застрелю кожного, хто здійме руку на Мишібрата, — відповів уривчастим голосом півень. — Вирок уже відомий. Я завчасу займу собі зручну позицію. Як тільки покажеться кат, я — бабах! — та й по всьому.
Лисиця не встигла спинити капрала, через кухню він вислизнув на подвір’я і ще сонними садками став скрадатися до затилля кам’яничок.
— Ой леле, що він робить?.. Що він робить?.. — шепотіла зблідла Хитруся. Впевнившись, що Віолінка міцно спить, накинула їй на голову якусь хустинку й проворно метнулася за ним, щоб утримати від одчайдушних вчинків.
Аж тут двері заїзду з грюкотом розчахнулись і з криком «Руки вгору!» купою ввалилися алебардисти. Всі в залі злякано посхоплювалися з місць.
— Спокійно, любі панове! — гукнув офіцер. — Ми прийшли не для того, щоб псувати вам дозвілля, але серед вас є люті розбійники!
— Розбійники — в моїй господі? — здивувався гармаш Бахкало, спускаючись по сходах у ковпаку, зі свічкою в руці, що капала воском на довгу байкову нічну сорочку.
Дозорці вже обшукували кімнати. Півня й лисиці не знайшли. Коли вдерлися до їхнього покою, там хтось сопів у пуховиках, обличчя було прикрите хустиною.
— Це вона, Віолінка, — шепнув офіцер, підіймаючи її з постелі.
Хустка зсунулась, і з-під неї показалося заспане лице в буйному золотистому зарості.
— Вибачайте, шановний пане, — пробелькотів офіцер. — Це помилка.
Виходили дозорці сердиті, з порожніми руками. Один з них тріснув по карку зв’язаного цапка.
— Де тільки щось нечисто, там без тебе не обійдеться!
— Ой горе, не ве-е-зе-е-е, хай ме-ене-е сме-е-єрть візь-ме-е! — заголосив цап. І враз повеселішав, бо відчув, що роги починають рости. Але ще боявся в це повірити, тому прикинувся, ніби тяжко зажурений, і тільки сторожко зиркав довкола.
— Дивіться, хлопці, він сивіє!
Справді, полова борідка цапкова біліла вочевидь.
— Я помилився! — зойкнув цап, зрозумівши, що переплутав слоїки. — Жадібність мене згубила! — лементував він, видираючи ціле пасмо сивих патлів.
Побачивши, що він аж посивів з розпачу, навіть дозорці злагідніли.
— Про всяк випадок треба тебе, пройдисвіта, замкнути, — сказали вони, женучи його до в’язниці.
— Все пропало! — скиглив цапок.
У ранковій тиші по всьому місту розлягався стукіт молотків — це катові підручні збивали на ринковому майдані шибеницю.
Під шибеницею
Коли перші промені сонця пробилися крізь перисті хмари, півень прикрив око крилом і прикипів поглядом до повитого синьою імлою ринку, над яким шугали ластівки.
Мушкета Пипоть зручно спер на димар. Ринковий майдан уже заповнили цікаві. Згори здавалося, ніби він замощений головами. Подекуди, немов трава поміж камінням, погойдувалися страусові пера на капелюшках модниць. Коли-не-коли зчинявся гамір — натовп загуде, захвилюється і стихне.
Засудженого ще не везли.
Під ратушною баштою стояв простий двоколісний візок, запряжений чорним коником.
Та ось ворота ратуші, пронизливо заскрипівши, відчинилися. Підбігли алебардники й почали розштовхувати натовп, звільняючи прохід. Тепер півень побачив Мишібрата: він був блідий, змарнілий, але на приступку візка став з гордо піднесеною головою. Похитнувся, бо лапки були зв’язані за спиною. Катів підручний брутально підіпхнув його й зачинив дверцята. Під оглушливий крик натовпу візок рушив і поїхав довкола майдану. Люди розступалися перед алебардниками, а за візком юрба одразу змикалася, всі перли наперед, щоб подивитись на злочинця. Увесь натовп насварявся кулаками й горлав:
— Ганьба крадієві дітей! Смерть нелюдові!
Хитруся спробувала подати голос:
— Змилуйтесь над нещасним! Він же…
Але натовп нічого не хотів слухати, знай ревів:
— Смерть йому! На шибеницю!
Півень підхопив мушкет і навів на ката, що глумливо гладив вірьовку. Мозоль, у червоному катівському вбранні, вмочав пірце в оливу й мастив нею зашморг, щоб добре затягся.
Ось візок спинився, і кіт стомленою ходою зійшов на поміст, застелений чорним сукном, гарно обведеним облямівкою зі схрещених кісток. Стояла глибока тиша. Чути було тільки, як лопотять крилами голуби, ширяючи над дахами в гарячих потоках вранішнього проміння.