— А треба ж чотири роти прогодувати…
— Тільки не роти! — обурилася королівна. — Не роти, а ротики…
— А ми? — тихенько писнули Хитрусині блохи.
— Сидіть тихо, дітки, і не втручайтесь у наші розмови. Вам ніхто тієї жменьки крихот не жалує. Ви ж мене трішки любите?
— Всіх вас страшенно любимо й ніколи не покинемо! Можете на нас покластися!
Майже зовсім звечоріло, а в них досі не було ніякого плану. Даремно Мишібрат морщив лоба, а півень потирав гребінь.
приспівувала Віолінка, маршируючи по колу й націляючись прутиком на коляски, що їхали повз них.
Ще година, і міські брами замкнуть. Зостануться друзі в темряві, за мурами Тулеби, самотні, нікому не потрібні.
— Ой, я й забула, — раптом зривається Хитру-ся, — в мене ж у місті є подруга. Почекайте трошечки, — гукає вже здалеку, — я скоро повернусь!
І друзі чекають. Хіба ж вони можуть піти без неї? Мишібрат складаним ножиком вистругує Віолінці замашного меча. Півень, обхопивши голову крильми, згадує давні походи. Можна ж дістатися до кордону коротшим шляхом, навпростець, через болота Мочарника.
На мурах грають вечірню зорю. Сонце сипле жовтогарячими іскрами, горить на мідних сурмах. Надходить ніч. Що спіткає їх у нічній пітьмі? Хто їм загрожує? Які їх ждуть пригоди?
З кущів вибігає Хитруся, задихана, у зсунутому набік чепці, з заплаканими очима. Не чекаючи, поки друзі почнуть її розпитувати, підіймає вгору торбинку і здаля гукає:
— Не журіться, я добула трохи грошенят!
— Ура! — кричить королівна.
— Де ти їх узяла? — питає капрал Пипоть.
Але вона замість відповіді киває на селянську підводу, що їде дорогою:
— Сідаймо! Він нас трохи підвезе!
Дядько посадив їх на оберемок соломи, і віз заторохтів під гору поміж тополями, від яких лягали довгі голубі тіні. Верхівки дерев горіли проти згасаючого сонця, мов смолоскипи.
— Ну й часи теперка настали! — зітхнув селянин. — Чули про того, що сьогодні вішали? Кітчук звати, кажуть, з дітей знамениту ковбасу робив. Кат йому зашморг на шию, а той його — торох, зірвався з мотузки, шибеницю повалив, людей покулачив та й утік. Аж страшно так проти ночі їхати… В’йо, малі! — цмокнув на коненят.
— Прославився ти, Мишібрате, — штурхає його в бік півень. — Здійснилось твоє бажання — все місто про тебе говорить! От бачиш, правду казали про той колодязь.
— Відчепись! — сердиться кіт. — Цур їй, такій славі! Якби знав, що то такті диявольський колодязь, то був би обминав базар десятою дорогою! — бурчить він, розтираючи намуляну шию.
Коли в’їжджають у село, вже зовсім темно. Гавкають собаки, пахне димком і щойно спеченим хлібом. Господиня запрошує до хати. Ставить перед ними на чистому лляному рушнику миску молока. Півень розповідає про страшного розбійника й моргає до Мишібрата, а той кисло кривиться. Попоївши, друзі йдуть у стодолу на сіно. Кіт підходить до лисиці й шепоче:
— Хитрусю, ось тобі жменька крихот, ми самі понаїдалися, а про твоїх блошенят і забули.
— Не нагадуй мені про них, — зітхнувши, теж пошепки відказує Хитруся.
— Що ти з ними зробила? — зривається на ноги півень.
— У неї вже немає бліх! — гукає Віолінка, розгортаючи лисиччине хутро.
— Я їх продала, — зі слізьми признається Хитруся. — В самої серце крається… Але ж це заради вас, треба ж із чогось жити!
— Кому продала?
— Циганові, в цирк, у нього лишилось мало, і він дав оголошення… Вони самі згодились.
— Як ти могла?! Як ти могла?! — волає Мишібрат.
— Такі милі, такі гарнюні блошки, — плаче Віолінка.
Хитруся стає навколішки на соломі й, припавши головою до балки, заходиться плачем.
— Не нападайтесь так на мене, — шепоче, — я ж зробила це для вас.
І півень оцінює її самопожертву.
— Не плач! Настане час, і ми визволимо їх, не журись, ти справжня, вірна наша товаришка, — каже, гладячи їй кучерики й цілуючи мокру від сліз лапку.
Остання гонитва
Триденна подорож дуже втомила мандрівців. Вони дізналися, що й циган виїхав з міста, пустившись за ними в погоню. Про це їм сказав знайомий поштовий голуб, який літав на розвідку до кордону.
Капрал Пипоть безперестанку підганяв:
— Батьківщина в небезпеці, ми не повинні жаліти себе!
Однієї ночі, коли вони на часинку задрімали на узліссі, бо чвалали й поночі, по нерухомих лопухах ковзнуло жовте світло ліхтарів, — з брязком і скрипом, підскакуючи на вибоїнах, повз них прокотився цирковий фургон Мозоля.