— Та годі вам, не сваріться!
— Хитрусю! Бери Віолінку за руку й марш на узлісся. Я піду попереду, а Мишібрат в ар’єргарді! Чуєте, як сполохались лісові птахи, — будьте насторожі!
— Така втрата, лелечко! Що ми тепер їстимемо?
— Чого скиглиш? Яка там втрата! У тебе ж є Віолінка, в мене — яйце й сурма. А в Мишібрата — всі ми.
— Це правда, разом з вами, друзі, я по-справжньому щасливий. Хоч ми часом і сваримось, але я б за вас душу віддав, — мурмотів кіт, ступаючи по м’якому моху.
Але зайшли вони недалеко, бо несподівано побачили на дорозі маленького хлопчика в червоній шапочці. Він сидів на камені й гірко плакав.
— Що сталося, малий? — спитала Віолінка, звівшись на пальці й поважно гладячи борідку.
— Страшне лихо, — заридав хлопчик, — страшне лихо!
— А хто ж ти такий?
— Я — Червона Шапочка. Вовк недавно з’їв мою бабусю. Цей вовцюга спить недалечко звідси. Може, в когось із вас є складаний ніж, тоді ми розпоремо йому черево, бабуся вилізе, і все буде гаразд. Ну, ходімо!
— Капрале, Мишібрате, треба її рятувати!
— Чував я про цю історію. Проте ніколи не думав, що вона може трапитись тут. Але слухай-но! Адже Червона Шапочка — це була маленька дівчинка.
— Дівчинка? — здивувався малюк. — А мені тато казав, що то був хлопець.
— А де ж твій тато? Може, покличеш його? Чи він боїться цього вовка?
— Мій тато нічого не боїться!
— Невже? — здивувалася хитра лисичка. — Не може бути.
— Він і не таким звірюкам дає гарту… Ого-го, якби ви бачили його бліх!.. — розійшовся хлопчина.
— А чи ми, бува, не знайомі? — допитувалась Хитруся.
— Та, мабуть, ні, — прошепотів малий, спустивши очі, й почервонів.
— Слухай-но, а твій тато — такий низенький, голений?
— Та де там! Мій тато високий, як дуб, а борода й вуса — по пояс!
— Тікаймо, браття, це ж циган Мозоль!
— Лупоне, тримай же їх, недотепо, йолопе, бевзю! — заревів циган, вискакуючи з ліщини, де ховався під парасолями папороті.
Але наші друзі вже дмухнули в лісову гущавину і мчали все далі й далі. Важко дихаючи, вони бігли поплутаними стежками, якими лісові звірі ходять до водопою на річці Кошмарці, до боліт Мочарника.
Здалеку ще долинав жалібний рев Лупона.
— Ти, виродку, навіть циганити не вмієш?! Що з тебе виросте? — тряс його Мозоль, ухопивши за карк. А тоді витяг із штанів пасок та й давай чухрати.
Потім ракші, пурхаючи над вершечками дерев, ще довго зловтішно скрекотали:
Над водами Кошмарки
Над лісом стояла задушлива, гнітюча полуднева тиша. Запаморочливо пахла нагріта глиця, горобини на галявині вже приміряли коралі, а лісові горішки були повні м’якої, терпкої вати.
— Не буду більше блукати нетрями, — розплакалася Віолінка. — Коли б ви знали, як мені хочеться пити!
— Здається, десь вода шумить, — мовила Хитруся, прислухаючись.
— То не вода, а ліс…
— Пройдімо ще трішки, треба ж упевнитись, — пробував підохотити їх півень.
Сам він ледве тяг ноги. У цих нелегких мандрах капрал дуже постарів і страшенно схуд. Дедалі частіше спинявся перепочити і, схиливши набік голову, круглим оком вдивлявся в порожнє срібно-попелясте небо, ніби мовчки просив порятунку.
Нявчура важко дихав, висолопивши рожевого язичка.
— Ой, ніг не чую, — скиглила королівна, — понесіть мене хоч трошечки. Невже ви не знайдете в собі сили для мене, для Віолінки?
— В цієї дитини кам’яне серце, — шуміли дерева, дивлячись, як наша трійця, сплівши лапки й крила, хитаючись від утоми, несе опецькувату дівчинку крутими стежками туди, де в диких хащах, зарослих кінським щавлем, очеретом, татарським зіллям і сивою м’ятою, котить свої зелені води таємнича річка Кошмарка.
Нарешті поклали Віолінку під деревом. Півень, знесилений украй, сперся головою на стовбур і заплющив очі. А королівна лягла горілиць, зривала травинки, покусувала їх і спльовувала.
Та раптом вона замолотила п’ятами по землі.
— Їсти хочу! — заверещала. — От візьму й помру з голоду…
— Я б тобі власної крові вточив, — шепнув півень.
— Але вона справді голодна, — нявкнув Мишібрат.
— Заспокойся, дитинко, — гладила її скуйовджене волосся Хитруся.
Але Віолінка щосили відштовхнула її й крикнула:
— Замість квоктати наді мною, краще пошукайте чогось для мене, побігайте, понюхайте!.. Ну, чого ждете?