Безстрашні лицарі спершу розправилися з недоїденим десертом, а потім з переможним криком рушили в погоню. Полонених, щоправда, не привели, але відтоді ми були насторожі.
Коли ми отаборились, я щогодини сурмив, а численна варта озивалася з пітьми: «Агов, агов! Пильнуєм!» Ми були такі змучені довгою дорогою, що гучне хропіння заглушило навіть грюкіт гармат та обозів підтягуваної ворожої армії. Під покровом ночі вони стали проти нас, зовсім близенько — каменем докинеш. Гай-гай, ця битва поточилася б зовсім інакше, якби не підла зрада!
— Зрада? — скрикнули кіт і лисиця.
— Атож, зрада, — зітхнув півень і презирливо сплюнув.
Цапкова підла зрада
Був з нами в таборі один крамар, цапок. Казали, що дід його лихварював, а може, то тільки плітки… Так от, той цапок був страшенний жадюга і за гроші зробив би що хоч.
Вештався по табору увесь закурений, блідий і такий худий, що аж жаль брав дивитися, бо він навіть голодний сидів, аби калитку напхати грошвою. Отож снував по табору цапок і торгував підтяжками, підв’язками, продавав шнурки, ліфчики, чорну фарбу для вусів, поштові листівки, на яких цілувалися голубки або здоровенний тютюрлістанець притискав ногою купу повалених на землю блабланців. Одне слово, в нього було все, що може знадобитися воїну на полі битви. Цапок поскубував сиву бороду, мекав, вихваляючи свій крам, мружив хитрі очиці і всюди вмів пролізти. Навіть головнокомандувачеві, самому графу Майонезу, втелющив небитке люстерко. Проте воно відразу тріснуло, бо граф був велетенського зросту і не міг у ньому вміститися.
О, граф — що то був за вояк! Суворий і простий. А на зріст такий височенний, що йому не треба було вискакувати в сідло — стане, розставить ноги, і зброєносці підводять під нього коня. Стременами мало не до землі діставав, а коли хотів узяти чвалом, мусив на коні сідати навпочіпки.
Ото був полководець, тепер таких не знайдеш! За ним усі пішли б у вогонь!
Капрал у гіркій задумі мовчки пихкав люлькою. Врешті Мишібрат, найсміливіший, торкнув його ланкою.
— Ти почав про зраду…
— Еге, — стрепенувся півень, — отож я вам і кажу…
Опівночі з густої пітьми виринули дві замасковані постаті. Під чорними пелеринами, якими вони прикривали ліхтарі, стиха побрязкувала зброя. З-за возів почулось умовне бекання, і до них став скрадатися зрадник-цапок. Усі троє відійшли набік, у зарості ялівцю. То були посланці короля Цинамона.
— Слухай, цапку, — почали вони, — зрада — то дрібниця, ми й без тебе знаємо те, що ти хочеш нам виказати… Найважливіше для нас — щоб завтра ви лишилися без командувача. Усунь улюбленця ваших солдатів графа Майонеза… Тільки він може нам перешкодити… Треба позбутись його за всяку ціну!
— Скільки дасте? — видихнув цапок.
— Ну… — обачливо шепнув посланець, — половину того, що ти думаєш.
— Мало, — мекнув цапок, —- дуже мало.
— Буде з тебе.
— Докиньте трохи, шляхетні панове, і присягаюсь рогами, що завтрашню баталію ми почнемо без графа!
Знову блиснув ліхтар, забряжчали срібняки, і постаті в низько насунутих каптурах пірнули в зарості ялівцю. Цап неквапно повернув назад до табору. На його запалих грудях випиналася торбинка з грішми, він любовно гладив її ратичкою. І почав цап кружляти поміж наметами, де стояла зброя, купами лежали палаші, грізно стриміли заткнуті в дерен алебарди. Він нахилявся, щось виливав з бутля, брязкав лезами і між сонними солдатами повз далі, в бік королівського намету.
Граф Майонез саме скінчив військову раду. Офіцери порозходились, а король Барило ласкаво кивнув йому.
— Спи сьогодні в моєму наметі, графе, чогось мене острах бере…
— Сором, ваша величність, ніколи ви не були в більшій безпеці, як зараз, серед своїх вірних солдатів!
— Так, я знаю, любий графе, але вдвох усе-таки веселіше.
Полягали спати. Король — на ложі, вимощеному подушками, а граф, прямий і суворий, як меч, — на голій землі, прикритій лише кількома килимами та ведмежою шкурою. Граф не роздягався, тільки скинув важкі чоботи, а що намет був невеличкий, його довгі ноги з вузькими й плоскими аристократичними ступнями висувалися з-під опущеної запони у прохолоду ночі. За мить обидва вже спали по цілоденних трудах, і в снах їхніх витала богиня перемоги Вікторія з лавровим вінком.
Цієї хвилини й чекав підступний цапок. Озирнувся — нікого. Скрізь тихо, тільки вдалині перегукувались вартові. Цапок присвітив ліхтарем. На Довгих ногах командувача, які цап, нахиляючись, полоскотав бородою, неспокійно ворухнулися пальці.