— Хе-хе-хе! — засміявся цап. — Завтра сам тікатимеш із табору, завтра тебе всі засміють, — шкірив він жовті зуби.
Витяг з-за пазухи бутель та й ну обливати графові ступні рідиною, що при світлі ліхтаря червоніла, як кров.
— Хе-хе-хе, завтра всі дізнаються, що цей непереможний полководець, такий суворий до солдатів, потай розкошує собі — вимочує ноги в малиновому соку… Самі подумайте, це ж ганьба — служити під рукою такого полководця. Ноги — в малиновому соку! Хе-хе-хе!..
Він уже хотів був дати драла, але чи то надто голосно засміявся, чи то бутель дзенькнув, та зненацька важке ручисько лягло йому на карк.
— Гей, ти чого тут шукаєш? — гаркнув вартовий.
— Н-нічого, я просто так…
— Гей, солдати, сюди! — гукнув вартовий, підніс угору ліхтар і побачив заюшені ступні головнокомандувача. — На поміч! Зрада! — заволав він.
І враз отетерів, бо цап, щоб замести сліди свого злочину, кинувся похапцем злизувати малиновий сік.
Граф Майонез, якому шорсткий язик лоскотав підошви, вибухнув гучним сміхом.
— Що тобі приснилося, графе? — спитав, збудившись, король Барило. — Чого ти смієшся?
Граф душився зо сміху, силкуючись підібгати ноги, але цап тримав міцно і лизав скільки сили.
— Добре сміється той, хто сміється останній, — поважно прорік король.
Він вірив, що прислів’я — це мудрість народна.
— Го-го-го! —зареготав граф.
— Не кажи гоп, поки не перескочиш… — промовив король Барило, але, чуючи дедалі голосніший сміх, почав і собі усміхатись. — Ну, годі вже, любий графе, годі, — просив він, змахуючи сльозу.
— Хі-хі-хі! — не вгамовувався воєначальник.
— Та замовкни-бо хоч на хвильку! — благав уже занепокоєний король.
— Ха-ха-ха! — качався граф.
Тоді король Барило вхопив велику подушку, накрив графові голову і відважно сів на неї.
— Мій найкращий полководець збожеволів, — простогнав він.
У цю мить вартові повели з собою зв’язаного цапа.
Позбігались офіцери. Граф, ступні якого нарешті було звільнено, лежав, знесилений реготом. Стурбовані ад’ютанти підозріливо придивлялись до нього. Військовий лікар, доктор Жостір, дав йому сонних крапель.
— А якби таке сталося на полі бою, уявляєте? Це ж катастрофа!
— Ах, це було б жахливо! — забідкались усі.
Приспаного графа поклали на воза й зверху навалили цілу гору ковдр.
— Коли упріє, буде здоровий, — мурмотів доктор Жостір. — А як це не поможе, дамо йому рицини!
— Панове! Про це ніхто не повинен знати!
— Ні, — заперечив лікар, — коли людина ковтне рицини, цього приховати не можна!
— Та я ж кажу про зраду!
— А, звісно, звісно… Але як ми пояснимо його відсутність?
— Пусте! Скажемо — втік!
— Не можна, це викличе паніку!
— Тоді скажемо правду — мовляв, хворий…
— Нічого це не дасть, зажадають відкласти битву…
— Ну то скажемо, що його викрали блабланці!
— Чудова думка! Завтра розпочинаємо битву! Я пишу послання до солдатів: «Тютюрлістанці! В нас викрали головнокомандувача, цю ганьбу можна змити тільки кров’ю, кров’ю розбитого ворога!..» А в ці останні години треба відпочити. Ідіть поспіть, панове… Завтра буде важкий день…
Король лишився в наметі один, і в сумній самоті потягло його написати листа королеві Плетунії. Отож він сів та й заходився писати, і що поставить кому, то шморгне носом, а як дійде до крапки, з очей йому капне сльоза, буйна й гірка…
— А що сталося з цапом?
— Цьому негіднику після битви присудили відтяти роги і як звичайнісіньку козу продали одному вбогому гончареві. Тепер діти пасуть його на мотузці біля міського валу і як згадають про зраду, луплять дрючком по спині, а цап мекає:
— Ой, сме-е-ерть! Не ве-е-езе-е-е!
Найбільша битва в історії Тютюрлістану
Підкинули хмизу, червоне полум’я шугнуло високо вгору. Мишібрат підгорнув хвоста й почухався лапкою, а півень, так вимахуючи крилами, що довгі тіні падали аж на стовбури сосон, повів розповідь про найбільшу битву в історії Тютюрлістану.
— Вранці, коли розвіявся туман, ми побачили блискучі, мов краплі роси, панцери блабланської піхоти. Барвисті прапори лопотіли на вітрі. Посередині на чорному як ніч коні сидів сам король Цинамон і берлом показував на наш табір. Раз у раз грали сурми. Наші солдати шикувалися в каре, на одному крилі підвели коней, на них незграбно, з підставлених ослонів, злазили міщани, які служили в кінноті. Багато їх ще метушилося, на бігу підперезуючись, звалюючи на вози перини з подушками та столове срібло.