— Що? — здивовано мовила машина. — Що ви сказали?
Антон розплющив очі і відразу зрозумів, що він не в клініці, не в операційній, і відразу пригадав попереднє запитання машини.
— А чому ви подумали, що я лікар?
— Лікарнею пахнете. Так всі медики пахнуть, Я вже їх перевозив багато. Вивчив. А ви хірург?
— Так.
— З роботи їдете?
— Так… — відчепно мовив Антон і знову заплющив очі.
… Назустріч йому коридором, освітленим яскравими віоловими лампами, ішов професор Павич, нинішній керівник клініки. У лівій руці він тримав флакон консервованої крові, але той флакон чомусь було незакорковано, і від кожного кроку — а ходив Павич швидко, рвучко — з нього вихлюпувалось кілька крапель: на білий халат, жовту підлогу, матові стіни. Але Павич не помічав цього, квапився, насуплено думаючи про своє. Антон зупинився, якусь мить дивився йому вслід, потім дістав з кишені носовичок і вже заходився витирати забризкані кров’ю стіни, але вчасно подумав, що треба покликати санітара — той зробить це вправніше. Хотів гукнути і нараз побачив, що з сімнадцятої палати в кінці коридора валує густий білий дим, в повітрі все їдкіше пахло горілим і вчувався приглушений, вдоволений сміх Гіати. «Ну, це вже занадто, — подумав Сухов. — Врешті, все повинно мати якусь межу! Скільки можна терпіти ці божевільні витівки?!» Антон щосили побіг коридором, але, чомусь втрачаючи рівновагу, боляче вдарився об щось невидиме.
— Пробачте, — мовила машина. — Я не помітив, що ви задрімали. Різко загальмував. Вам не боляче?
— Все гаразд, — буркнув Сухов.
— Здається, у вашому будинку пожежа, — мовив гелікомобіль.
— Що?
Антон сам прочинив дверцята. Швидко вийшов із салону. Серед нічних сутінків Сухов спершу відчув запах пожежі, потім побачив, як із квартири на другому поверсі будинку, в якому він мешкає, валує дим. За темним склом час від часу схоплювались язички полум’я. У тій квартирі живе стара Наталя. Прізвища він не пам’ята, але добре знає ту жінку — самотню, без чоловіка і дітей, худорляву, завжди бадьору. Вікна затемнені — тож її, певне, немає вдома. Але, може, вона там? Може, потребує допомоги? Стояв у напрузі і не міг зважитись на щось рішуче.
«Такого дня в мене ще не було. Власне, годину тому почався новий день. Що ж робити? І чи треба взагалі щось робити? Двері Наталі, напевне, зачинені. Можна їх виламати. А може, їх уже виламали…»
Під вікнами будинку гомонів невеликий гурт людей.
Десь в глибині вулиці з’явилися пожежні машини. Виття сирен ставало моторошним. Ось уже зойкнули гальма. З кабін швидко вистрибували пожежники-біокібери. Антон подумав, що все це схоліє на кадри кінохроніки чи передачі телеінформатора. Він уперше в житті бачив справжню пожежу. Біокібери в сірих комбінезонах з відразою дивилися на дим, на язички полум’я, завчено вправно розмотували шланги, під’єднували їх до машин. До вікна на другому поверсі піднімалася телескопічна драбина, на вершечку котрої примостився пожежник з брандспойтом в руках. Через мить потужний струмінь рідини вдарив у шиби, і скло відразу брязнуло. Біокібер метеляв струменем, намагаючись хутко збити полум’я. Він став ногою на підвіконня, його постать зникла у густому диму.
Антон чомусь пригадав операційну, хвилини власної безпорадності, коли часом не здогадуєшся зробити щось елементарно просте, скажімо, відрегулювати світло рефлектора. Раптом санітар скаже турботливо чи з тамованим роздратуванням: «Треба лампу поправити, вона ж не туди світить…»
До першого пожежника піднявся другий — з великим ліхтарем.
Вируючий дим, схожий на білий туман, освітився зсередини.
— Халепа в когось, — промовила машина.
Антон обернувся. Гелікомобіль все ще стояв край дороги.
— Там була прекрасна бібліотека, — зітхнув Сухов.
— Ви знаєте, хто там живе?
— Стара жінка… Одинока.
— Одному погано, — сказала машина.
Нарешті полум’я вщухло. Все чіткішими ставали обриси пожежників. За якусь мить один із них крикнув уже з кімнати:
— «Швидку допомогу» викликали?
«Тож Наталя вдома, якщо запитують про «швидку». Жива?»
Антон нараз згадав, що він лікар, побіг до будинку.
Двері помешкання були відчинені. В коридорі Антон побачив пожежника з ліхтарем в руці. Сухов переступив поріг, не сказавши ні слова. Біокібер засліпив йому очі прожектором і загородив шлях своєю могутньою поставою:
— У чому справа?
— Я лікар. Живу в цьому будинку. Де вона?
Пожежник спрямував промінь в глибину кімнати і освітив обгоріле тіло.
— Лікар вже не потрібен, — мовив тихо.