Антон підійшов, за ним ступив пожежник, освітлюючи застигле в неприродній позі тіло.
Сухов відчув під ногами драглисту квашу. Поглянув на підлогу, аби не дивитися на те, що лишилося від старої Наталі. Він стояв на якійсь грубій шматині, просотаній вологою. Підвів погляд, побачив, що двері шафи відчинені, все, що в ній було, викинуто на підлогу і на стіл біля вікна.
Наталя, мабуть, намагалася гасити пожежу? Але чому ж вона сама лежить, ніби спала? І чому це все загорілося? Адже існує автоматична протипожежна система… Від старих книжок із аркушами, напевне, взагалі нічого не залишилось, А нові бібліоскопи також, мабуть, вийшли з ладу. Блоки пам’яті не витримують високої температури. В кімнаті — нудотний запах мокрого пожарища і горілого волосся. Що ж тут трапилось?
— В якій ви квартирі живете? — торкнувся його ліктя пожежник.
Антон відповів.
— Ви її добре знали? Розумієте, тут така справа… Все це дуже схоже на самогубство. Протипожежна система була свідомо заблокована. Власне, виведена з ладу…
Антон помовчав, потім попрямував до виходу, високо піднімаючи ноги, хоч вони все одно вже були геть мокрі. На порозі тихо повторив номер свого помешкання і додав по паузі:
— Це на п’ятому поверсі.
Пожежник спрямував світло ліхтаря, аби Сухов не перечепився в коридорі через перекинутий стілець.
— У вас часом немає запасної віолки? — запитав другий пожежник, коли Антон був уже на порозі. — Від високої температури всі лампи тут потріскались чи, може… хтось зумисне…
Сухову здалося, що він непритомніє. Навіть не задумуючись, чи є в нього вдома запасна віолова лампа, тяжко видихнув:
— Немає, — і поплентався до ліфта.
Зайшов до свого помешкання, довго, якось невміло роззувався. Проходячи повз дитячу кімнату, несподівано перечепився об волохатий килимок перед дверима, не втримав рівноваги і гримнувся. Розбудив сина чи, може, той ще не спав.
— Це ти, тату?
Антон почув голос сина і зайшов до кімнати.
— Так, це я.
— Ти знову пізно… Увімкни світло.
— Не треба, спи. Оленка прокинеться. Тобі давно пора спати.
— Тату, ти не брав дистанційний пульт від Антика?
— Ні, не брав. А ти сьогодні займався математикою?
— Так… Але без Антика дуже сумно. Ти не знаєш, де міг подітися пульт?
— Не знаю… Спи. І хай тобі сняться гарні сни. Хай тобі присниться, що ти літаєш.
— Не буду такого сну вибирати.
— Чому?
— Я не хочу уві сні літати. Я хочу по-справжньому.
— Колись будеш і по-справжньому, Вітасику.
— Буду. Я зроблю собі такі… Ну, знаєш… Ні, не крила…
«Колись і я майстрував собі повітряну кулю, щоб полетіти самому по-справжньому. Коли це було? Ніби вчора і ніби наснилося. Вчора наснилося. Посеред двору стояв дротяний каркас, і всі через нього перечіпалися…»
— Я зроблю собі такі акумулятори, що піднімають в небо.
— Акумулятори не піднімають в небо, Вітасику, але колись… Колись ти зробиш все, як мрієш. Спи…
— Навіщо ти зайшов до дитини?! Як тобі не соромно?! Сам живеш як перекотиполе, і дитину привчаєш, — почувся роздратований голос дружини.
— До чого привчаю, Вероніко? Вітасик не спав, — повернувся до неї.
— Ти просто негідник, — спокійно мовила дружина і позіхнула. — Твоя операція давно закінчилася. Я дзвонила в клініку. Ти просто негідник. Думаєш тільки про себе.
Сухов зціпив зуби.
— Спи, синку. Тобі треба рости.
Він знав, що Вероніка не запитає, де він був. Знав ще й те, що декілька днів вони взагалі не розмовлятимуть, імітуючи обопільне умиротворення і внутрішній спокій.
«Власне, чому — імітуючи? Кожен із нас і справді буде спокійним. Байдужість? Втома? Розчарування? Щось інше чи все відразу? Але як вона може ось так стояти на порозі кімнати, позіхати і при дитині називати мене…»
— Наталя згоріла, — сказав ледь чутно.
— Яка Наталя? — спокійно перепитала дружина, але зацікавлено звела брови.
— Стара Наталя з нашого під’їзду.
— Коли?
— Я щойно з її помешкання. Пропусти мене. Я смертельно втомлений. Хочу спати.
Сухов повільно зайшов до своєї кімнати, не дивлячись на дружину і не кажучи більше нічого.
Вітасик теж мовчав. Певне, вдавав, що спить.
5.
Може, краще було б, якби ти мене менше любив, Зевсе? Краще б ти мене взагалі не любив! Я геть виснажена твоєю любов’ю, мій великий повелителю. Я помираю.
— Ну де ж він? — мовив Вітасик майже в розпачі, обнишпоривши кожен закуток. — Не може бути, щоб він просто так загубився.