Шматочок драглистого простору на екрані швидко зменшувався позаду.
— Ніякої реакції, професоре, правда? Зараз промчимо ще ближче до них. Потім — зовсім близько. Пограємось трохи в аварійність ситуації.
Машину їхню досить сильно струсонуло. Козуб не зміг приховати багатозначної посмішки. Він озирнувся, пильно подивився назад на круговий екран:
— Гляньте, вони змінюють траєкторію, переходять на іншу орбіту, професоре!
Козуб знову зробив крутий віраж, ліг на зворотний курс і вже зі значно меншою швидкістю наближався до таємничого об’єкта, що волів залишатися невидимим під пеленою викривленого простору.
— Я спробую посигналити, — мовив професор, — сподіваючись на вашу згоду… — Напружена рука Віктора Гара лягла на пульт.
— Не заперечую, — згодився Козуб, — Але, знаєте, я чомусь не чекаю нічого хорошого. Передчуття… А точніше, є деякі факти, які не можна було нічим пояснити, ні з чим пов’язати. Але ось зараз, гадаю, з’являється саме така можливість.
— Побачимо, — кинув квапливо професор. — Тож я спробую… — Він почав подавати періодичні світлові сигнали, за кілька хвилин перейшов на сигнали когерентним променем, потім пройшовся по всіх каналах радіодіапазону.
І знову починав усе спочатку.
Тривало це досить довго. Але професорові очі блищали збуджено, він, мабуть, уявляв, як з хвилини на хвилину гості вимкнуть захисне поле, і перед очима землян постане чужий корабель. Який він? Якої конструкції? Звідки прилетів?
Минав час, але на їхні сигнали не реагували ніяк.
Вони повільно робили оберт за обертом довкола драглистої кулі.
І раптом космічний об’єкт ожив, довкола нього запульсували омахи блакитного сяйва, а за мить; нестримно набираючи швидкість, він узяв курс у відкритий космос. Хвилин десять земляни наздоганяли таємничих пришельців, йшли паралельним курсом. Нарешті Козуб сердито кинув:
— Безглуздя. Вони тікатимуть доти, доки ми від них не відчепимось. Треба буде підняти всі машини нашої служби. Нема сумніву, що «гості» скоро повернуться. Але якщо ми їх знову помітимо — а в цьому я майже не сумніваюся — і якщо вони знову відмовляться вийти на контакт…
— Не гарячкуйте, — перебив його професор. — Адже нам ще нічого не відомо.
— Не хвилюйтесь, Вікторе Никифоровичу, є речі, на яких я непогано розуміюся, — офіційним тоном промовив Козуб, припиняючи розмову.
Ось такою була перша зустріч землян з маргонами.
7.
Я вчора був випадковим свідком однієї сцени. Мав відбутися суд честі над дівчинкою, котра нібито відірвала трав’яному конику задні лапки. Ніхто не знаходив їй ніякого виправдання. Оголосили вирок: побити. І раптом один із хлопчиків став на захист.
— Ви подумайте! — крикнув він. — Хіба могла ця дівчинка відірвати конику задні лапки?! Погляньте, яка вона гарна і які в неї добрі очі. Вона не могла цього зробити!
Антон Сухов натиснув на кнопку дзвінка, чомусь думаючи, що, як і минулого разу, двері відчинить стара із зморшкуватим обличчям. Але на порозі стала Гіата. Вона мило посміхнулася.
Гіата була в робочому комбінезоні з ледровим фартухом, обляпаним якоюсь рожевою рідиною.
— Ти працюєш? — запитав Сухов.
— Я завжди працюю. І завжди можу не працювати. А чому ти про це запитуєш? А-а-а, ти побачив мій одяг…
— А де мати, твій син Серафим? — запитав Антон.
— Ти хочеш їх бачити? Серафимчик вже спить. Я його з півгодини тому поклала. І мама відпочиває. Я можу розбудити…
— Не треба. Я просто…
— Ото який ти. Запитуєш просто так. Ти любиш поговорити, — лукаво дивилась на нього, — аби трохи розважитись?.. Але ж у тебе ніби не така вдача.
— Гіато, ти мене запрошувала — і я прийшов. Якщо ти працюєш, я не буду заважати, — хотів піти до виходу.
— Не гарячкуй. Проходь до кабінету.
Лише цього разу Сухов роздивився, що двері були з красивими різьбленими ручками. Багато чого тут було виготовлено під дуб. Безумовно, синтетична плівка, але дуже майстерно зроблена. Помешкання мало ошатний вигляд.
— Заходь. Я дуже хочу, аби тебе зараз ніщо не шокувало, — усміхнулася Гіата. — Але ти лікар. Ти вже стільки бачив у своєму житті. Ми з тобою майже колеги, адже я біолог. Пам’ятаєш, я тобі трохи розповідала про свою роботу… Сідай, будь ласка. Ось в те крісло, де ти сидів минулого разу. Мені видається, що ти з тих людей, які дуже швидко звикають до незвичайних речей і ситуацій… Тож сідай саме в те крісло.