— Саме так, — мовила Гіата і підхопила другу нікі за ніжки, піднесла до її мордочки гнучкий ашот, з якого струменів наркотизуючий газ. — Ти дуже здогадливий, Антоне. Я справді вчилася самотужки. Маю вже кілька наукових відкриттів у царині біології та кібернетики…
Гіата поклала нікі на масивну препараторську дошку, взяла в руки ампутаційний ніж.
— Тож, може, будемо сусідами, якщо мені виділять лабораторію в твоєму будиночку… Вона була стара?
Голівка нікі відокремилась від тулуба.
— Хто?
— Ота жінка, що жила і чомусь згоріла. Тільце нікі полетіло до кошика зі сміттям.
— Так, вона була стара, — Антона пересіпнуло від бридливості.
— А чому вона згоріла?
— Не знаю, може, заснула з сигаретою?
— А-а-а, вона палила. Вгостити сигаретою, Антоне?
Гіата взяла до рук невелику ложечку і почала досить недбало вибирати мозок з голівки першої нікі.
— Ні, я не курю. Колись балувався, а потім кинув. — Сухов одвернувся до вікна, бо відчув, як до горла підкочується нудота.
— А чому ти кинув?
— А ти палиш? — глибоко вдихнув повітря.
— Ні, — мовила Гіата, постукуючи ложечкою об вінце металевого кухлика, стріпуючи залишки мозку. — Я не палю. Не подобається. Але інколи можу. Інколи дуже подобається.
Вона ще раз зачерпнула ложечкрю. Сухов одійшов до вікна.
— Ти радий, що ми будемо сусідами?
Сухов змовчав, лише подивився здивовано на Гіату.
— Красиві ці істоти, правда? — запитала зворушено і, не чекаючи від Сухова відповіді, продовжила: — Вони такі лагідні, такі чистьохи. І мозок у них дуже приємний на дотик. Ось попробуй, — вона простягнула Антонові виповнену мозком ложечку.
Антон відсахнувся.
— Не, треба. Навіщо тобі все це?
— Довго розповідати. І ще не час. Ти ще не зможеш всього зрозуміти. Одне слово, я використовую цей мозок для виготовлення одного препарату.
— Зрозуміло… — сказав, аби щось сказати.
— В тебе красива дружина?
— Що?
— Питаю, чи твоя дружина красива?
Гіата спорожнила голівку однієї нікі і взяла до рук другу.
— Ти її любиш?
Сухов відчув, що краплини поту струмками стікають по його обличчю. Він дістав хустинку і витер чоло, щоки.
— Саме час поговорити про мою дружину…
— А чому б і не поговорити? Мені цікаво… Ти любиш дітей?
— Так, — скупо мовив Сухов, ще раз витер чоло і пошкодував, що прийшов до Гіати.
— Дітей взагалі чи тільки своїх?
— На твою думку, це дуже важливий розподіл? — відбувся запитанням.
— Важливий, — сказала Гіата. — Мені страшенно цікаво, що в тобі переважає — індивідуальне чи громадське.
— Я не знаю, Гіато, що в мені переважає. І не знаю, навіщо це тобі потрібно.
— Мені зараз нічого не потрібно, окрім нікі. Окрім моїх дорогих, милих, симпатичних нікі. Неповторні створіння! Правда ж, Антоне? — Струсила мозок у металевий кухлик. — Вони такі лагідні, ти просто не знаєш, ти просто сухар, цивілізований сухар. Я ж бачу, що ти не здатен сприймати красиве, насолоджуватись життям… А воно ж — прекрасне.
Гіата якусь мить зазирала в нутрощі малого черепочка, щось там видивлялась і раптом запитала:
— Антоне, ти щасливий?
— Чому ти не відповідаєш? — Вона усміхнулася так безпосередньо, так мило і зворушливо, але Сухов нараз відчув, що його знову нудить.
— Так, безумовно, я дуже щасливий… Але, знаєш, як я міг забути? З одним товаришем домовились про зустріч… Це все ти винна, Гіато, — спробував щиро усміхнутися, і це йому вдалося. — Дивлячись на твоє золоте волосся, я про все забув.
«Що я кажу? І навіщо я це кажу? Я божеволію… Ні, я просто боюсь її. Мушу швидше втекти. Втекти?! Так!»
— Ти хочеш піти?
«Втекти і більше ніколи не приходити. Але ж вона сама прийде. Ми будемо сусідами».
— Так, на мене чекають… Ти вже пробач, Гіато.
Коли вона зачинила за ним двері, якусь мить стояла непорушно. Потім повернулася до кімнати, підійшла до столу, взяла до рук металевий кухлик, у який вона вибирала мозок нікі, і жадібно перехилила його до рота.
8.
Інколи приходять такі хвилини, коли видається, що все на світі задумане вічним: люди, біокібери, птахи, дерева… Я знаю, що це не так, але часом видається, що люди гинуть тільки тому, що самі себе чи іншого позбавляють життя.
Сухов лежав і не міг заснути. Чим більше він себе переконував, що йому треба заснути хоча б тому, що завтра напружений операційний день, тим далі сон тікав від нього, кидаючи Антона у бездонну прірву глухого отупіння, коли голова ніби відокремлюється від стомленого тіла, існує сама собою, ігноруючи всі писані і неписані закони існування. Рахував до тисячі. Випив три пігулки транквілізатора. Вдаватися до засобів більш дійових не хотів.