— Поспішаєте? — баритоном запитала машина.
— Ні, але й губити час… Гарний день сьогодні видався, правда?
— Мені всі дні однакові, — монотонно сказав гелікомобіль. — Погано тільки тоді, коли клієнтів чи пального немає. Куди їдемо?
Вони назвали адреси, і машина рушила з місця.
— Ми з тобою завтра не разом працюємо?
— Міг би й не нагадувати про завтра, — трохи роздратовано мовив Степанюк. — Завтра у мене Гирзанич оперує… Певне, такий день, як сьогодні, трапиться знову не скоро…
Жінку з дитиною на руках Антон помітив здалеку. Пригадалися маленький Вітасик і Вероніка… Які вони тоді були щасливі! Тішилися, мов діти, з кожної дрібниці. Але як сталося, що все зникло? Якось відразу. Раптово. І раніше траплялися нелади з Веронікою, навіть сварки, але Антон ні на мить не сумнівався, що то все не ти’мчасові складнощі, а смішні непорозуміння. В її очах бачив одсвіт отієї щирої любові. А нині почав думати, що все це йому колись приснилося… Але ж ніщо не зникає безслідно? Один дотепник прорік: якщо в душі оселилася ненависть, то, значить, були колись і зерна любові. Але й ненависті не було в душі Антона Сухова. Йому самому видавалося, що душа з якогось часу стала бездонною пусткою… Чому?
— Зупинимось! — несподівано самому собі наказав Сухов і звернувся до гелікомобіля. — Підвеземо ту жінку… Місце в салоні є…
Степанюк незадоволено пробуркотів:
— Вона нікуди не збирається їхати. Вродлива жінка, я тебе розумію, але ж вона нікуди їхати не збирається. Даремно ти лицарствуєш. Красуня просто гуляє зі своїм чадом.
— Ти ж бачиш, поблизу немає пульта магістрального селектора. А вона з дитиною на руках…
Мабуть, саме тому Сухов і звернув увагу, що жінка тримала дитину на руках. Щось незвичне було в її постаті. Струнка, світловолоса, в зеленкуватому легкому плащі, ніби з кольорового повітря зіткана, вона стояла спокійно, незворушно і водночас аж промінилася напругою, хвилюванням.
Машина зупинилася метрів за десять від неї. Сухов визирнув із салона і гукнув:
— Вас підвезти?
Якусь мить жінка стояла нерухомо, ніби не почула пропозиції. Потім повільно обернулася, запитально подивилася на Сухова, спершу ніби сторожко і злякано, як видалося Антонові, та нараз голосно відказала:
— Так, безумовно. Велике спасибі. — Приязно усміхнулася, саме приязно, а не вдячно, відзначив подумки Антон, і впевнено підійшла до машини.
Дитина на руках розплакалась. Голос малюка був неприємний, деренчливий. Сухов посунувся в глиб машини, і жінка зручно вмостилася поруч.
— Тихо, Серафимчику, тихо…
Пола її зеленкуватого плаща лягла на коліно Антона, а пасмо довгого золотавого волосся впало йому на плече, лоскотало щоку.
Гелікомобіль рушив, набрав швидкість.
— Куди вам їхати? — запитала машина.
Жінка подивилася довкола, якось дивно усміхнулася, ніби вибачливо, але й відчужено воднораз:
— Мені з вами по дорозі, - сказала впевнено, немов точно знала, куди їдуть Антон з Митрофаном. — Ну тихо, Серафимчику! Що це з тобою?!
А малий на руках не вгавав. Крізь плач він намагався щось сказати, але неможливо було зрозуміти бодай слово. Він роздратовано витирав кулачками сльози. В блакитному комбінезончику, повненький, рожевощокий.
— То куди ж вам їхати? — знову запитав гелікомобіль.
— Я скажу, де зупинитися, — ухильно відповіла жінка.
А малий репетував, аж у вухах лящало. Антон і Митрофан іронічно перезирнулися між собою.
— Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…
— Як тебе звати, малий? — голосно запитав Сухов. — Ти вже вмієш говорити? — Антон поглянув на маму.
Вродлива! Навіть погляд відвів.
— Мене звати Серафимом, — несподівано спокійно проказав хлопчик. — Ви чули, як мене кличе мама, а запитуєте… — І зарюмсав ще нестримніше.
— Скільки йому років?
— Два, — якось непевно відповіла жінка.
— Симпатичний хлопчик, а такий плаксій… — Антон взяв маля за вушко і злегка смикнув, імітуючи чоловіче розчулення, хоча Серафим, а особливо його деренчливий голос, дуже дратували Антона. — Я таких завжди забираю із собою. Ось у цьому великому портфелі… Чуєш, Серафимчику?
— Чую?! Так! Ти все одно не забереш мене! — вигукнув хлопчик і розкричався ще голосніше.
Жінка вибачливо подивилася на Антона і вдавано безтурботно проказала, карбуючи кожне слово:
— Так от, я зараз віддам тебе дяді. Мені не потрібен такий поганий, неслухняний хлопчик.
Антон враз нахмурив брови, розкрив чорний і справді чималий портфель.
— Зупиніть, будь ласка. Я зараз виходжу, — мовив Митрофан. — До завтра, Антоне. Бажаю тобі щонайкраще провести цей день, — багатозначно усміхнувся.