— Якщо будеш пручатися, штекер залишиться в моїх руках!
— Що?! — перепитав Атоль, напружено завмерши.
— Кажу, що я висмикну штекер.
— Я тебе не розумію. Який штекер? — злякано мовив Атоль, відчуваючи як натягується в нього на спині м’який дріт.
— Зрозумієш!
10.
Андреш, поет, якого я глибоко шаную, колись і гадки не мав, що його слова «для людини доти існує спокуса і можливість схибити, доки вона живе» свого часу народять цілу теорію. «Теорію розчарувань». Суть її ось у чому: людина не повинна вірити в щирість і постійність будь-яких намірів, обіцянок, оскільки це рано чи пізно неодмінно призведе до трагедій чи просто гіркоти розчарувань. Я міг би згодитись, що в цій тез? в частка істини, якби не знав, що існування подібного погляду на життя свого часу призвело до найвитонченішого цинізму і поступового знищення духовного підґрунтя в цілого покоління землян.
… Страшної ночі після того, коли вона поховала відразу і маму, і батька, їй приснився химерний сон.
— Маргарито! Мар-га-ри-то! — ніби голос батька.
— Марга-а-а-рито-о-оо! — ніби голос мами.
— Маргарито! — ніби голос…
Але чий?
Він такий знайомий. Хоча вона була певна, що чує цей голос уперше. Проте він народжував у її душі дивне, бентежне тепло, воно розпливалося по тілу, виповнюючи його відчуттям спокою і певності у собі.
Спокій. Неспокій. Вічний спокій. Дивишся зблизька — хрестиком вишито. Мама так любила вишивати хрестиком. Дивишся здалеку — троянди палахкотять. Спокій. Неспокій. Вічний спокій. На пелюстках троянд роса прозоріша за твої сльози… Вічний спокій, розпачливіший за крик душі.
Чий це голос? Такий бентежний…
— Мамо?! Тиша.
— Тату?! Тиша.
— Маргарито!
Чий це голос? І де я зараз? Сплю? Ні. Така зелена трава, яскраво-зелена, аж очі болять. І квіти. Поодинокі, але такі великі. Не знані раніше. Чийсь обережний дотик до плеча. І тихий голос біля вуха:
— Маргарито…
Рвучко обернулася. Чоловік непевного віку в сірому костюмі і сірій сорочці з обличчям землистого кольору стояв позаду і кволо усміхався.
— Хто ви?
Чоловік розгублено знизав плечима.
— Ми просто ходимо осіннім степом і збираємо квіти, — промовив утаємничено, ніби повідомляв величезний секрет. — Але не знаємо, хто посадив ці квіти. І не ми посадили їх. Хоча дивимось, як над нами пролітають птахи. Але не знаємо, куди вони летять. І ви не знаєте, Маргарито?
— Не знаю… Вони летять кудись далеко…
Чоловік раптом голосно розсміявся:
— І хай собі летять. А в нас замість крил — коріння. Вдень і вночі воно проростає все глибше в землю.
І тут Маргарита помітила, що ноги незнайомця неприродно стрункі, сірі черевики, ледь помітні в густій траві, — мов прикипіли до землі, зрослися з нею.
— Ви жартуєте?
— Ні, я ніколи не жартую. У нас замість крил справді коріння. Але ви не зможете його побачити отак відразу. Для вас воно невидиме.
— Але ж як вам тоді вдається…
— Ви мислите дуже прямолінійно і спрощено, — перебив її незнайомець. — Коріння не заважає нам ходити й літати, навпаки, саме завдяки нашому корінню ми й можемо ходити і літати.
— Ви можете… літати?!
— Атож, — незнайомець повільно піднявся у повітря, на кілька хвилин завис.
— А коріння ваше, кажете, невидиме…
— Атож, — ствердив чоловік і опустився ногами на землю.
— Як вас звати?
— Називайте мене поки що просто маргоном.
— Дивне ім’я у вас. Ніколи такого не чула. Хоч воно звучить як Маргарита.
— Це, власне, не моє ім’я… Звати мене Маром. Так мене кличуть інші маргони. Розумієте?
— Трохи… ніби розумію… Ви здалеку?
— Дуже здалеку, — поважно мовив маргон. — Прийміть наші щирі співчуття з приводу смерті ваших батьків.
— Звідки ви знаєте, що вони… Що сьогодні…
— Я все знаю. Все, що мені треба знати. А ваших. батьків знав особисто. Дуже прикро, що я прилетів до вас із певним запізненням. Можливо, я зміг би допомогти, і цього не сталося б. Дуже прикро. Зайвий раз перекопуюсь, що в житті треба завжди поспішати, — чоловік в сірому костюмі багатозначно усміхнувся.
— Я навіть не знаю, що із ними трапилось. Зателефонували мені на роботу: прилітай, померли батьки! Примчала. Мені кажуть: заснули і не прокинулись. Сусіди зайшли вранці, вони завжди до моїх заходили, а батьки сплять. Ніби сплять…