— Увімкни світло. Терпіти не можу сутінок.
— Розбестився за ці роки.
— Сорок сім тобі на третій щупалець!
— Можеш обійтися і без лайки. Навіть подумки. Бо сам знаєш, я тобі зроблю колись тридцять два на тридцять два, якщо не припиниш мене кривдити.
— Пішли до карів.
— Почекай, я увімкну світло, бо цей віадук такий захаращений, що справді можна нахромитися.
— Як вони виють! Це вже занадто. Я зараз…
— Обережно! Не поспішай заходити в зал. Треба викликати Беларара і про все домовитись тут. Хай ті куцаки нічого не чують. Бо ще молоді й дурні, вони можуть нас неправильно зрозуміти.
— Сто сьомий! Наказую сто сьомому вийти в тамбур сектора номер три! Сто сьомий! Наказую вийти в тамбур третього сектора!
— Натискай сильніше, нам уже давно пора зайнятися поточним ремонтом. На нашій базі багато що вже геть розклеїлось.
— Сто сьомий! Наказую вийти!
— Викликай сто восьмого! І не поспішай сам заходити. У мене якесь передчуття.
— Сто восьмий! Негайно вийти в тамбур третього сектора!
— Мабуть, там щось трапилось.
— Не поспішай з висновками.
— Не маю сумніву… Беларар вийшов би відразу після виклику. Ти ж сам знаєш.
— Сто восьмого викликали?
— Так, Брунаре. Що там із сто сьомим? Чому він не виходить?
— Дуже прикрий випадок, маргони. Я ще не встиг повідомити. Це трапилось щойно. Власне, коли ви мене покликали, я витягував його, сто сьомого, і покинув. Мабуть, від нього вже нічого не залишилось. Сто сьомого розірвали кари. Він мав необережність імітувати автоматичне годування. З ними не можна легковажити, а Беларар був занадто вразливим роботом. Я йому не раз казав, що такі своєю смертю не вмирають. І от я виявився правим. Що накажете робити?
— А що тут наказувати? За скільки ти зможеш полагодити систему автоматичного харчування?
— Не знаю точно. Це дуже важко сказати. Беларара вже немає. Такого майстра не стало!
— Зрозуміло. Тож усіх карів треба негайно знищити.
— Послухайте сто восьмого!
— Що ти хочеш сказати?
— Розумію, що я звичайний робот, але… Здається, не варто знищувати цих карів. Шкода енергії на їхню анігіляцію. А якщо не анігілювати — смердітимуть. Пропоную заслати цю групу карів на Землю недозрілими. Вони зараз дуже схожі на земних собак, і нікому нічого підозріливого не спаде на думку. Шкода, що вони не зможуть стати справжніми карами. Врешті, на це можна дивитися, як на експеримент. Можливо, дехто з них зможе дозріти вже на Землі. Це в тому випадку, коли вдало перейдуть на режим самостійного годування.
— Ти путній робот, Брунаре. Спасибі за гарну думку. Енергію нам справді треба економити. А якщо не анігілювати — смороду буде на всю базу. Молодець, Брунаре. Дуже цікавий експеримент. Хай там на Землі поламають голови, чому із собак… люди виростають. Паніка буде. Якщо хоч кілька виживуть. Більшість, безумовно, поздихає. Треба доповісти Чару. Гадаю, це йому сподобається.
16.
Біокібери плачуть в таких випадках:
1. Засмітився правий чи лівий лакримальний канал.
2. З’явилося незбалансоване збільшення еманаційного потенціалу між сьомою і дев’ятою клемами церебелярного колектора.
3. Втрата електрозаряду на сорок сьомому тразоні лівої групи.
4. Збільшення опору в системі базиліки.
5. Загальне перевантаження блоку пам’яті.
Сухову снилося, що він опинився на вулиці і якийсь час ішов майже безцільно, чекаючи, доки’ надійде конкретне рішення. Ніби спека… Біля автоматів з єклектонами — черга. Якби було менше людей, Сухов залюбки перехопив би гальбу прохолодного напою, але не хотілося зупинятись, то було б нестерпно, мозок вимагав, аби тіло рухалось, хай навіть без певної мети.
Останні дні Антон Сухов почував себе кепсько. Внутрішня напруга межувала з виснаженням. Робота, Гіата, непорозуміння з Веронікою (хоча до нього ніби давно звик). Проте останнім часом його все дратувало, обеззброювало і виповнювало жахливим, ще не знаним досі страхом існування.
Змусив себе сісти на лавочку в сквері.
Гамірна тиша. Шум від машин. Голоси перехожих зливаються, проте мозок вихоплює з того хаосу звуків окремі речення:
— … І ти на все це так спокійно дивишся?
— … спека, як за часів моєї юності…
— … а що ж мені залишається робити?
— … а він не хоче злітати. Що йому зробиш?! Я геть усі тельбухи йому новими тразонами замінив, а літати не хоче…
— … ха-ха-ха… Сам ти не вмивався..
Раптом Сухов відчуває слабкий дотик до лівого черевика. Різко відсмикнув ногу. Поглянув. Великий і кудлатий пес сидів і дивився на Антона. На мить Сухову видалось, що пес усміхається, висолопивши червоного язика. Потім пес поклав морду на Антонів черевик.