— Зі мною?
— Так. Можна?
— Гм-км… Я зараз постелю. Зачекай трохи.
Антон Сухов вийшов з кімнати повільно, навіть поважно, проте, коли причинив за собою двері, майже бігцем кинувся до кімнати Вероніки, не вмикаючи світла, торкнувся її плеча під тонкою ковдрою. Вона прокинулась відразу.
— Антоне? Нарешті ти прийшов. Ти завжди так пізно приходиш. Чому? — В її голосі, на величезний подив Сухова, не було роздратування чи образи, і знову ж напівзабуті, але такі знайомі нотки прозвучали. Як за пори їхньої молодості. Це здивувало Сухова не менше, ніж поява в його кабінеті Приблуди-Серафима. Принаймні, почувши на диво лагідний голос Вероніки, все його хвилювання щодо Серафима ніби рукою зняло. — Антоне, ти знаєш… Тут у нас таке трапилось. Я навіть не знаю, як тобі розповісти. Ти не повіриш, подумаєш: збожеволіла, — Вероніка збуджено сіла в ліжку. — Ти вже заходив до своєї кімнати?
— Так.
— Ти бачив Приблуду?
— Так.
— Злякався?
— Розкажи мені спершу, що тут трапилось.
— Я прийшла з роботи. Перше, що помітила, — це пасма рудої шерсті по всій квартирі.
І Вероніка розповіла йому все. І про Юпітера, якого знайшли діти з прокушеним горлом і невеличкою діркою в черепі за вухом, ніби хтось мозок висмоктував.
— Ти давно його бачила?
— Кого?
— Приблуду.
— Я ж кажу, що він заснув, і я поклала його в твоїй кімнаті. Це було ввечері, годині о шостій.
— І після того ти не заходила до кімнати? Не цікавилась?
— Я боялась, Антоне. Дуже боялась. Я навіть двері до твоєї кімнати зачинила на замок. І дітям заборонила заходити. Все це так химерно, Антоне. І так мені страшно.
— Ходімо, подивишся на нього, — Сухов хворобливо усміхнувся.
Вероніка довго не могла втрапити ногами у волохаті капці, що стояли на підлозі біля дивана.
Ручка дверей видалась незвично холодною.
Серафим сидів за Антоновим столом і бавився олівцем, власне, щось малював на одному із аркушів, що лежали.
— Хто це?
Вероніка вклякла на порозі, зблідла. Та ще блідо-рожева нічна сорочка…
— Не бійся, Вероніко, — озвався малий і обернувся.
Сухову здалося, що за ці кілька хвилин Серафим ще підріс, змужнів.
— Це він? — ледь ворухнула губами Вероніка.
Сухов ствердно кинув.
— Як же це, Антоне? Як же це?
І раптом Вероніка, охоплена хвилею жаху, божевільно закричала, захлинулася власним криком, кинулася бігти, але відразу зашпорталась у довгій нічній сорочці і впала в коридорі, не намагаючись підвестися. Вона здригалася всім тілом, ніби плакала, проте очі її були сухі. Коли Антон підбіг до неї, вона страшно закричала, і Сухов був змушений затулити її рота долонею.
— Дітей розбудиш.
А вона дивилася на нього божевільними очима, і коли він відпустив її, вона лише безтямно повторювала:
— Як же це, Антоне?! Як же це?!
— Я розумію не більше від тебе, — Сухов намагався утримувати маску безтурботного спокою. — Я теж нічого не розумію. Але ти заспокойся. Рано чи пізно ми у всьому розберемось. Інші розберуться. Заспокойся.
Прочинилися двері, і виткнулись заспані, злякані личка Вітасика і Оленки.
— Що з мамою?
— Нічого. Спіть, діти. Треба спати. Мама просто дуже злякалася.
— Це я її налякав! — раптом пролунав дзвінкий голос Серафима. — Власне, я нікого не лякав, але сама моя присутність… Пробачте мені… Ви не дали загинути з голоду, холоду, і як там ще у вас кажуть. Спасибі. І особисто вам, Вероніко. Давайте знайомитись. — Серафим звернувся до дітей, що, як горобенята, пороззявляли роти на порозі дитячої кімнати. — Ваш чоловік, Вероніко, а ваш тато, діти, вирішив мене назвати Серафимом. Тож я Серафим! — він простягнув руку для привітання спершу Вероніці, яка сиділа на підлозі і дивилася довкола затуманеним поглядом, потім Вітасику і Оленці. — До речі, Вітасику, чи не знайдеться в тебе якоїсь сорочечки, штанців? Ти ж бачиш, що я зовсім голий, — Серафим поплескав себе лунко по животу і дзвінко засміявся. — Але зараз треба спати. Вже пізня година. Ходімо, Антоне. Ти обіцяв спати зі мною. Чи я обіцяв спати з тобою? Одне слово, ми обіцяли один одному спати разом.
Вероніка нарешті спробувала підвестися з підлоги. Сухов допоміг їй встати, але ноги її погано тримали.
— Антоне, нам треба поговорити. Допоможи мені дійти до ліжка. Мені погано.
На ліжко Вероніка просто впала.
— Ти назвав його Серафимом?