— Що сталося? Чому ти зупинився? — Малий чекав, доки Сухов підійде.
Довелося знову йти поряд…
— Давай покатаємося он із тієї гірки.
— Мені… незручно, — буркнув Сухов. — Адже там самі діти.
— Байдуже. Діти теж люди. Ходімо.
Маленька кабіна пневматичного ліфта, кумедно сіпаючись, підняла їх на верхівку вежі, звідки починався до блиску відполірований дітлахами пластиконовий спуск. Він тягнувся аж до кінця парку. Сідай, відштовхуйся, і ось тебе вже понесло, закрутило у віражах, спіралях, крутих спусках і бентежних підйомах.
Коли вони (нарешті!) стали ногами на землю, Серафим уважно подивився на Антона і сказав:
— Ну, хіба було погано? Отож! Було чудово. Але, знаєш, у мене відірвався ґудзик… Подивися. — На малій долоні лежав блакитний ґудзик. — Я встиг його спіймати на льоту. Я молодець, правда ж, Сухов? У мене блискуча реакція.
— Так. Ти молодець, малий.
— Але мені зараз треба його пришити, — сказав Серафим. — У тебе часом немає голки з ниткою?
— Ні, немає. Поїхали вже до мене додому. Щось придумаємо, якось розшукаємо потім твою матусю… І голку з ниткою вдома знайдемо… В мого Вітасика канікули. А ввечері Вероніка, дружина моя, прийде, — мовив і відчув, як спиною пробігли мурашки.
— Я не можу з відірваним ґудзиком знайомитись із людьми. Давай зайдемо у будь-яку квартиру і попросимо голку з ниткою. Якщо не хочеш, то поїхали до найближчого магазину… Але краще і швидше попросити у когось. Ходімо! — Хлопчик рішуче попрямував до виходу з парку.
Антон ішов як загіпнотизований.
У під’їзді найближчого від парку будинку були сутінки. Під стелею тьмяно світила одна віолова лампа. Сухов підійшов до перших-ліпших дверей на першому поверсі, подзвонив. Але ніхто не відчинив. У сусідніх помешканнях також нікого не було вдома.
— Давай піднімемось вище, — запропонував Серафим.
Сухов слухняно підійшов до кабіни ліфта, натиснув кнопку виклику, і за мить двері прочинилися.
— На який поверх поїдемо? Давай на третій? — Сухов поглянув на малого.
— Байдуже. На будь-який поверх.
Сухов натиснув на кнопку, двері почали зачинятися, та раптом звідкись вигулькнув чоловік:
— Зачекайте мене! — крикнув і руками вхопився за стулки дверей.
Двері відразу пропустили його. Захеканий чоловік подякував:
— Спасибі. Мені на п’ятдесят восьмий поверх. — І раптом вигукнув: — Антоне! Привіт! Яким вітром?!
Сухов упізнав колишнього однокласника Василя Бора.
— Це твій малий? — запитав Василь. — Ти тут живеш?
— Ні, — усміхнувся Сухов, а що сказати далі — не знав. — Я не тут живу. І дитина це не моя. Син… моєї знайомої.
— У гості приїхав?
— Так… У гості, — мовив якомога впевненіше, боячись, що Серафим не витримає і бовкне щось недоречне.
— Тобі на який поверх?
— Мені? Мені на третій, — похопився відразу, сподіваючись, що вони з Серафимом вийдуть собі швиденько, а Василь поїде до свого п’ятдесят восьмого.
Бор натиснув кнопку.
— Як тобі живеться? Ти працюєш там же? В тій же славній концентраційній клініці? — Василь голосно розсміявся.
— Так.
Двері ліфта прочинилися на третьому поверсі. Антон простягнув руку попрощатися, але Василь вийшов разом з ними.
— Ти надовго до знайомої?
— Не знаю… — Сухов був украй розгублений.
Він розумів, що зараз викриється його обман. От ситуація… Василь Бор ніби зрозумів його і запропонував:
— Може, потім до мене заглянеш? Посидимо, погомонимо, згадаємо однокласників. Це вже стільки років ми з тобою не бачилися! Я живу в квартирі сто п’ятнадцять. Чуєш?
— Так, чую.
— То я чекатиму. Піднімешся потім до мене? Чи, може, не дуже поспішатимеш? — усміхнувся.
— Не знаю…
— Ти одружений?
Сухов зрадів цьому запитанню.
— Так. Вже давно. Сина маю, дочку. — І раптом згадав, що Василь був у нього на весіллі, і коли народився Вітасик, то Бор також приходив привітати.
Згадав і зрозумів, чому Василь про це запитав. Хотів спробувати щось вигадати, щось пояснити, але потерпав, що зараз обізветься Серафим, і тоді спробуй щось пояснити, принаймні ось так, похапцем.
А Бор не поспішав додому.
— Ти в яку квартиру зараз?
Сухов вирішив грати до кінця, навмання вказав поглядом, а Василь підійшов до дверей і подзвонив, йому було цікаво, до кого ж прийшов Антон.
Сухов аж очі заплющив, витер спітніле чоло задерев’янілою від хвилювання рукою і подумав: «Будь проклятий цей сонячний день!»