— Сорок другий Ве-Де-Ер. А чому ви запитуєте?
— Натисніть рожеву клавішу на центральній панелі.
— Дякую. Я не знав… Забув..
Антон Сухов натиснув рожеву клавішу. Майже відразу на екрані з’явилося обличчя худорлявого чоловіка:
— Європейська філія Вищої Ради слухає.
Сухов втупився в екран і не міг промовити ні слова.
— Слухаю вас.
— Приїздіть. Негайно приїздіть! — белькотів Антон і скоромовкою назвав адресу. — Мій брат Микола Сухов… Скажіть йому…
Серафим на підлозі злегка заворушився.
— Що у вас трапилось?
— Я не знаю. Я нічого не можу збагнути, але приїздіть… Озброєні! Миколі скажіть! Розшукайте його!
— Он як?! — звели брови на екрані.
Доки вимкнувся зв’язок, Сухов ще встигнув почути: «Сьома спеціальна бригада — терміновий виліт!»
Серафим розплющив очі, втупився в Сухова бездумним поглядом, але вже за мить він став осмисленим, злим, а потім хижа посмішка спливла на обличчі:
— Ну, то що, Сухов? Ти, певно, думаєш, що спіймав мене?
Антон мовчав.
«Цікаво, чи чув Серафим, що я дзвонив?»
— Але я не все тобі сказав. Дуже прикро, що ми не стали друзями. Шкода. Але ж я тебе попереджував…
Сухов кинувся в кабінет, взяв ще пляшечку фторотану, не дуже кваплячись розкоркував її. Руки тремтіли, губи застигли у зляканій, але переможній усмішці.
Коли він повернувся в коридор до Серафима, той уже звільнився правою рукою від пут. Сухов з жахом побачив, що тіло Серафима стало довшим і тоншим, голова видовжилась, стала подібною до голови ящірки.
Доки він стояв і ошелешено дивився, Серафим звільнив і другу руку. Пляшка фторотану випала, але не розбилася, фторотан тонкою цівкою витікав на підлогу, виповнюючи все довкола специфічним солодкуватим запахом.
Сухов не знав, що робити. Відчував, що губить дорогоцінні хвилини і не знав, як повестися.
… Сьома спеціальна бригада приїхала через п’ять хвилин.
Двері помешкання були відчинені.
Антон Сухов лежав у коридорі. На шиї і на потилиці в нього були невеликі ранки, з яких сочилася кров. Повітря було виповнене випарами фторотану.
Нікого більше в кімнаті не було.
… У скверику перед будинком у кабіні оранжевого пластиконового гелікомобіля сидів хлопчик років шести і намугикував пісеньку: «Як добре нам живеться у полі серед трав…»
Коли до роззявленої пащеки багажника великої машини вклали тіло Антона Сухова, той хлопчик підійшов разом із іншими дітьми й запитав:
— Що це з дядею Антоном?
Йому ніхто нічого не відповів.
21.
— Фантастичні створіння космосу — люди, слабкі, але незборимі, смертні, але вічні, — патетично виголосив академік, проте нараз замовк. На його обличчі була печать жалоби.
Служба Довколосонячного Простору нарешті знову помітила зону викривлення. Всі пункти спостереження перебували у стані цілковитої готовності. Помітити на відстані сотень кілометрів від. Землі невидимий об’єкт — справа нелегка.
Таємничі пришельці були зафіксовані відразу трьома патрульними машинами. Кілька днів тому на розширеному зібранні Ради дійшли одностайного рішення: при виявленні зони викривлення простору і в разі відмови невідомих вступити в контакт, — без вагання використати всі засоби, що ведуть до знешкодження об’єкта.
Машини Вищої Ради оточили кульку драглистого простору, найрізноманітнішими сигналами вимагали контакту, але невідоме тіло не відповідало.
Мар з Діраром були украй пригнічені. Вони знали про останнє рішення Вищої Ради і сподівалися тільки на те, що їх не вдасться виявити, принаймні так швидко, вони постійно переходили з орбіти на орбіту, міняли швидкість і траєкторію. І от доводилось терміново вирішувати — як повестися? Просити і чекати допомоги чи бодай поради від Чара не випадало: часу обмаль, та й що їм могли порадити на віддалі п’яти світлових років. Вступати в нерівний бій? Погоджуватись на контакт? Безглуздя. Адже вони вже знали, що земляни здогадувались про походження вундеркіндів, про причини масових психозів. Вийти на контакт означало за найщасливішого випадку, як сказав Дірар, стати живими експонатами одного із земних музеїв.
— На Діраузі було веселіше, — похмуро мовив Дірар.
— Не згадуй… І ми були набагато молодші. Я в розпачі: що нам робити зараз?
— Спробувати втекти? Назавжди втекти!»
— Звівши нанівець справу кількох років? Хто нам це пробачить? Ми ж не самогубці.
— Втекти треба звідси. Я ж не кажу тікати додому. Чар нам такого не подарує.