— А мені зовсім не боляче. Зовсім не боляче. Чуєш, Лі? Мені так весело. Я вдячна, що ти повела мене зі старої клітки. Як мені добре. І зовсім не боляче, бо-о-о-ля-я-че-е-е… Який великий шмат ярі бачу я. Аж слинка потекла. Зараз його з’їм, Лі, як прекрасно!
А потім вона затихла, рожева мордочка ще посміхалася, гострі вушка ще напружено ловили звучання навколишнього, але вона вже мовчала, маленька Мі на долоні Клітоцибера. Біокібер відніс її до препараторного столу, і Лі не могла бачити, що він робив. Але все тривало лічені хвилини. Клітоцибер повернув сонну Мі до клітки, поклав на лівий бік біля порожньої кормушки, взяв на свою долоню Лі, вона також спершу сміялась і щось захоплено вигукувала.
Прокинулись одночасно.
Жолоб кормушки був виповнений вщерть запашним коріцом та шматками ярі. Нікі лежали на шорсткому дні. Розплющили очі і спершу сонно дивились одна на одну, усміхались після того веселого газу, нарешті непевно підвелися на ніжки.
— Ніби вічність минула, — зітхнула Лі.
— Мов біду пережила, — сказала Мі.
Обидві голосно розсміялись.
— Де ми були?
— Десь ми були.
— У якомусь казковому світі. Пригадую білих таїв з великими крилами, що губили сріблясте пір’я з піднебесся дзвінкого, високого.
— А я пригадую прозорий палац з блакитними стінами, і вода струменіла… Яка була музика, Лі! Але хочеться їсти.
— Справді, хочеться їсти.
Знову нестримно розсміялися, аж попадали на шорстке денце клітки. Насміявшись досхочу, обидві нікі, голодні ще від учора, схилились над жолобом кормушки. Вони вхопили по великому шматку ярі, натиснувши на замаскований важіль рефренатора. Замкнувся ланцюг телебіотонної імпульсації. Тої ж миті Лі відчула блаженну млість, що розлилась тілом, легкість і радість, а Мі відчула протилежне — гострий, болючий спалах обійняв її нестерпно і вєезатьмарююче.
Лі смакувала ярі та коріц, а Мі відсахнулась від кормушки.
— Що це? — скрикнула бридливо.
— Про що ти? — Лі апетитно плямкала.
Мі знову спробувала взяти шматок з кормушки, але знову з’явився гострий біль.
— О-о-о, — застогнала і безсило опустилась на денце клітки. — Тепер я розумію… Це вже колись було… Пам’ятаєш, Лі? Ми були ще зовсім малими. Він приніс нам біле ярі, але ми не змогли з’їсти… Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — Лі набила повний рот запашного коріца. — Ми тоді були зовсім молодими, ми тоді ще не знали життя. Чому не їси?
— Я не можу! — закричала Мі. — Це так боляче!
— Що боляче? — Краплини соку ярі стікали по губі вдоволеної Лі. — Тобі вже і їсти боляче? Як ти мені набридла. Просто не можу дивитися на твою квасну фізію.
Мі підвелася на ніжки і знову підійшла до кормушки. Але знов одержала сильний внутрішній поштовх. В розпачі впала на денце.
— Все повторюється, як тоді, в дитинстві! Тоді також було боляче. Але тоді все швидко минуло. Може, і зараз мине. Чому я така нещаслива? Тобі, Лі, завжди було легко у всьому. Дістань для мене шматок ярі. Чуєш?
— Ти лінива, як старий Мин. Може, я замість тебе і їстиму? — Розсміялася з власного дотепу, довго пирхала, недожоване ярі летіло на всі боки.
— Дістань для мене шматочок… Будь ласка… Тобі так легко це зробити, я ж бачу, як ти блаженно мружишся, схиляючись над кормушкою. В тебе інша природа, мабуть. Дістань для мене… Я хочу їсти, Лі, — благала.
— То їж.
— Дістань для мене.
— І не подумаю. Чому повинна тобі прислужувати? Бери сама.
— Я не можу! — закричала Мі. — Мені боляче!
— Як ти мені набридла, — старанно пережовувала коріц. — Коли вже ти навчишся жити?
Мі лежала непорушно на денці клітки і важко дихала. Лі, наївшись, позіхнула і проспівала:
— Який же сьогодні день прекрасний!
Пройшлась двічі по периметру клітки, поважно вимахуючи довгим хвостом, потім лягла і швидко заснула.
Мі лежала з розплющеними очима і намагалася не думати про голод. Вона дивилася на дротяну загорожу клітки, на блискучі форми вже звичних, і від того ніби зрозумілих, пристроїв навколо клітки, на різнокольорову миготняву малих вогників, дивилась на велетенську постать великого. Заплющила очі і спробувала заснути, як Лі. Але сон не йшов.
Підвелась на лапки. Побачила, що великий схилився над кліткою і уважно дивиться на неї. Хто вони, великі? Ті, хто кожного дня приносять їжу, відкривають часом дверцята, аби змусити кудись іти, або ж зачиняють їх перед самим носом. Чому так? Великий приніс їсти, а вона не може. Якби великий знав, він би допоміг.