Мі заплакала. Схлипувала спершу тихо, а потім спалахнула, як сухий хмиз від малого вогника, голосним риданням.
Те розбудило Лі. Вона розплющила очі, перевернулася з боку на бік і застогнала:
— О, як ти мені набридла.
Підвелася на лапки, підійшла до жолоба кормушки, спроквола витягла великий шматок ярі.
— Дай мені, — крізь сльози знову попросила Мі.
І раптом її опанувала нестримна хвиля ненависті, злоби до всього і, в першу чергу, до цієї самозакоханої Лі з масними від ярі губами. Вона не розуміла, чому так чинить. Вона просто не могла нічого з собою вдіяти. Кинулась на Лі, точним ударом всього тіла відкинула її аж у кут клітки, а сама схопила зубами шматок ярі. Навіть встигла надгризти. Але Лі підвелася і кинулась на неї.
— А-а-а, ось ти яка! Негідниця!
Лі вчепилась гострими зубами в плече Мі. Присмак крові розлютив її ще більше. Але Мі знайшла сили вирватись. Вона вирвалась і вперше за життя усвідомила свою силу, відчула потребу боротьби. Вона кинулась на Лі. Бачила перед собою її масні губи, її розлючений, але все ще самозакоханий погляд, вже уявляла, як зуби зануряться крізь тонку оболонку шкіри в шию Лі, вже відчувала присмак крові. Але що це? Раптом… Не могла збагнути, як це трапилось. Гострі зуби Лі вп’ялися в її шию. Невже вона так віддалась уявним образам уявної віддяки за голодні хвилини, за гіркоту образи, віддяки за масні губи? Невже справді прийшов кінець? Відчувала, як зуби Лі сходились на її шиї. Захрипіла. Тіло кілька хвилин ще судомно стріпувалось, але вона була вже мертвою.
— Тож мені видається, прийшов час підбити підсумки. Чи не так? — звернувся Майкл Арм до Клітоцибера. — Я слухаю тебе.
— П’ятдесят чотири відсотки нікі, котрим електрод через гірус цингулі вводиться до центру аферентного синтезу, перемогли в боротьбі за існування інших нікі, котрим електрод вводиться до больових центрів.
— Так, прекрасно. П’ятдесят чотири відсотки. Це значить, що більша половина щасливих нікі перемогла своїх нещасливих партнерів. Прекрасно. Підтвердження моєї теорії. Щасливі мусять перемагати. Безумовно. Тож варто ставити перед Центром питання про штучну стимуляцію парагіпокампальної звивини мозку добровольців. А потім побачимо. Гадаю, цей експеримент можна припинити. На завтра даю тобі день відпочинку. Готуйся, до нових робіт.
— Добре, професоре. Але чи вас не цїкавить моя думка щодо цього експерименту?
— Ні, не цікавить, — Майкл Арм зверхньо, самовдоволено посміхнувся.
— Але дозволите сказати?
— Чому б і не сказати, Клітоцибере. Скажи.
— Ви погано закінчите, професоре.
— Що маєш на увазі? — голосно розсміявся біолог.
— Я лише виконавець ваших планів, але коли думаю про сутність ваших досліджень, професоре, я відчуваю, як мною опановує щось таке… А коли кібер не може чогось пояснити, тоді він думає про коефіцієнт дельта Ір. Не запитуйте, професоре, що це таке. Я не знаю. Але ми, біокібери, назвали цей фактор коефіцієнтом дельта Ір. Це може бути передчуття якихось дій, що суперечать класичній логіці, Первинній програмі. Це може бути хворобливе бажання втрутитися в життя людей. Я працюю з вами не перший рік, професоре, і бажаю вам лише добра, але люди створили нас, біокіберів, аби ми постійно нагадували про…
— Облиш, Клітоцибере. Ти мені набрид. Нам обом треба добре відпочити. — Біолог масував правою рукою груди в області серця, що почало турбувати останнім часом, кілька разів глибоко вдихнув і продовжив по паузі. — Іди відпочивати. Не маю бажання слухати твої занудні повчання. Без тебе достатньо клопоту.
Клітоцибер стояв, схрестивши руки на грудях, дивився на професора з невимовним жалем, мов на нещасливу нікі, що лежала на денці клітки з прокушеним горлом.
Ще вчора не повірив би, аби сказали, що сьогодні його, свідомість затьмарюватиметься пеленою не усвідомленого до кінця бажання втрутитися в людське життя.
Він був ще зовсім молодим біокібером, і навколишній світ був для нього продовженням зрозумілого і цікавого уроку в просторій аудиторії комбінату біокібернетики.
Він знав, що інколи приходять хвилини, коли кібер може відчувати себе людиною. Про те їм говорили на комбінаті. А вже старі біокібери нагадували про хвилини, коли з’являється раптове бажання бути вершителем чужих доль.
І ось ця хвилина прийшла до нього вперше.