Біокібер Гіднум стояв за скляною перегородкою, за котрою — люди навколо операційного столу. Операція тривала вже другу годину.
Три місяці тому Гіднум був направлений на роботу до Інканського дослідного центру проблем довголіття. Ці перші місяці в його обов’язки входило небагато — лише технічне забезпечення операцій. Його ще не допускали до експериментальних робіт, до участі в наукових розробках. Він був звичайним кібером-виконавцем, від котрого, проте, залежало багато — життя людей.
Гіднум дивився на того чоловіка, захованого за зеленими стерильними прістамц, за кольоровим плетивом дротів від датчиків, за сигнальними телекаріусами моніторів, за постатями хірургів, теж стерильно-зелених, схожих від того на древніх, казкових крокодилів.
Дивився на чоловіка, життя котрого залежало і від тих людей, чиї обриси спотворювало товсте скло перегородки, і від нього, біокібера Гіднума.
Він розумів: його стан, висловлюючись людськими термінами, — хворобливий. Але намагався збагнути, що ж спричинило до внутрішнього протесту.
Всіма силами прагнув прогнати від себе те відчуття, але йому видавалося, що чоловік, захований за зеленими прістами, повинен… померти. Кожна клітка його біокібернетичного єства болісно напружувалась у боротьбі з тим відчуттям, з тою страшною думкою, що чоловік за стерильними прістами не заслуговує на продовження життя. Якусь мить навіть сумнівався — може, його спонукує до цього збудження еманаційне поле когось із хірургів чи біокіберів операційної обслуги? Але ні… Ось Ніколіан Бер, голова Центру проблем довголіття, вже старий, сухорлявий, як ніжка тразона, але бідовий і затятий у своєму гніві і своїй доброті. Знав, що Ніколіан Бер — не янгол, але розумів найменші порухи його бажань, навіть інколи вгадував зародження химерних наукових прожектів у голові вченого. Жодного разу за останніх три місяці еманаційне поле Бера його не дратувало. Ось Тихін Раст схилився з блискучим ланцетом, напружений, як демпфер модулятора, вдивляючись в таке зрозуміле для нього людське начиння. Ліворуч — Антін Верес, молодий науковець. А за ним — перфузіолог Максим. Він їх знав не перший день. Але ж хто був причиною його болісного неспокою?
Гіднуму хотілося прочинити прозорі пластикові двері, підійти ближче до операційного столу, аби все зрозуміти. Але зробити того не міг. Мусив напружено слідкувати за показаннями датчиків, центрального монітора. І тому залишалося лише здогадуватись — яке зло вчинила ця людина, така маленька, безмовна і нерухома, в повній залежності від цих моніторів і газопроводів і ще безлічі всіляких пристроїв? Може, вона спричинила чиюсь смерть? Може, проводила досліди, позбавлені людяності?
Ніколіан Бер закінчував операцію заміни хворого серця на біокібернетичний протез. Навіть через товсте скло перегородки Гіднум чув його гортанні накази, а часом просто окрики. Отже, той чоловік мусить жити?
Гіднум знав, що ніколи, ні за яких обставин не вчинить нічого, що суперечить Первинній програмі. Ніякі внутрішні збудження, асоціації не сформуються у програму спонтанної дії. За будь-яких обставин він, як і належить біокіберу, виконуватиме всі настанови інструкції: підтримуватиме рівень кисневого обміну в межах п’яти літрів за хвилину, затримуватиме в руслі респіраторного блока не менше одного відсотка двоокису вуглецю, реагуватиме на найменший порух стрілки датчика гемодинаміки, слідкуватиме за йонною рівновагою. Він зробить все. Бо інакше вийде з ладу… На мить уявив: якби його знайшли нерухомого, як того чоловіка за зеленими прістами, терміново замінили б на іншого кібера і, може б, сердито лайнулися: «Ет, знову біокібернетики наефірували! Невчасно вийшов з ладу».
Але Гіднум був певен за себе. Він знав, що зробить все, аби засвідчити своє біокібернетичне здоров’я.
— Як справи, Гіднуме?
Відчув легкий доторк до плеча. Знав, що то Імела. Але не обернувся, нічого не відповів, бо в цей час змінився тиск у киснепроводі. Легким обертом праворуч блакитного диска збільшив потік газу.
— Як справи? — вона розсміялася. — Чому це ти мов новачок?
— Це ти, Імело?
— А то не признав.
— Що тобі потрібно?
— Нічого.
Він поволі обернувся, але не глянув їй у вічі. Боявся, що вона зрозуміє його страхітливе бажання. І запитав:
— Щось трапилось?
Вона тільки голосно розсміялася.
Імела прийшла до Центру проблем довголіття водночас із Гіднумом. Вона працювала секретаркою Тихона Раста. Вже давно могла іти в готельний комплекс «Біокібероза», відпрацювавши належні години. Невідомо, коли її керівник, Тихін Раст, звільниться після операції, та й певно ж, він не захоче, вийшовши втомленим, займатись паперами і програмами експериментальних досліджень. Але в Імели зникло бажання йти спочивати. Вона тихо підкралась до Гіднума, котрий залишався для неї в Центрі найближчим, найзрозумілішим біокібером, адже вони були створені майже одночасно. В них було дуже багато спільного.