Двері прочинилися, і всі побачили стару жінку в сірому, а по ньому дрібні жовті квіточки, домашньому халаті. Худа, обличчя жовте, в глибоких зморшках. Жінка ширше відчинила двері й запитально дивилася на Антона.
— Добрий день, — мовив Сухов і облизав пересохлі губи.
Стара нічого не відповіла, але її тонкі губи ніби ворухнулися у привітанні.
— Галина вдома? — якомога безтурботніше спитав Сухов і витер спітніле чоло.
Жінка подивилася на нього зосередженіше, обличчя її ще більше зморщилося.
Потім вона перевела погляд на малого Серафима.
— Галина? — перепитала стара навдивовижу молодим і дзвінким голосом.
— Так… Галина тут живе? — Сухов назвав перше-ліпше ім’я, аби швидше почути, що трапилась помилка, прикра помилка, що Галина тут не живе і, безумовно, стара нічим не може допомогти, треба звернутися в довідкове бюро тощо…
І Василеві треба спробувати пояснити… Аби тільки Серафим не втрутився. Але, видавалося, вундеркінд розуміє ситуацію.
— Галина, — знову мовила стара. — Безумовно. Заходьте, будь ласка. Вона вже давно на вас чекає.
Антон Сухов приховав своє здивування, потиснув Василеві руку, пообіцяв забігти до нього, якщо буде час. Пропустив Серафима і слідом за ним нерішуче переступив поріг.
2.
Хлопчик не залишав у спокої свого тата:
— Літак великий? А чому ж він у небі прикидається маленьким? А чому листя з дерев не падає? Тому, що міцно приклеєне? А чому ведмеді не відлітають у теплі краї? Тому, що добре пристосувалися?..
Вероніка повернулася додому раніше звичайного. На роботі все негараздилось. Навіть старезний, досвідчений і досі безвідмовний помічник, інформаційний фільтратор «Буран» почав барахлити, Робота не клеїлась. І хоч Вероніка не почувалася хворою, все ж пішла з роботи на дві години раніше, переконавши себе, що сьогодні варто посидіти вдома.
Вона відчинила двері, почепила на пластиконову вішалку капелюшок, сіру ледрову торбинку, зайшла до вітальні. Вітасик з Оленкою сиділи за столом якісь втомлені й водночас поважні. Побачивши матір, Вітасик підхопився:
— Мамо, а ми сьогодні дуже добре попрацювали!
— Ви в мене молодці. Не голодні? Скоро закінчуються канікули, Вітасику… Ти сьогодні вчив математику?
— Так, мамо…
Вероніка підійшла до стінної шафи, зняла з себе і повісила білу мережану блузку, накинула на плечі рожевий домашній халат.
«Хвилин п’ять треба відпочити. А потім братися до якоїсь роботи. Недописана стаття чекає. Скоро звітувати на роботі. І дітьми треба зайнятися…»
Вероніка зручно вмостилася у глибоке м’яке крісло біля вікна, заплющила очі. Вітасик з Оленкою стиха розмовляли за столом.
— Коли наш клас водили на птахофабрику, я побачив справжніх курей. От цікаво! Я одну взяв у руки, а вона дивиться на мене так дивно — то одним оком, то другим. Ось так. Ну, думаю, якась ненормальна курка. Навісна. А потім півень прибіг…
— А півень схожий на папугу?
— На папугу? У півнів хвости красиві… Ти бачила півнячі хвости?
— Ніколи…
— Ти ще не бачила півня?!
— Ніколи… Але я вже бачила папугу. Справжнього. У дяді Гриші.
— А я — ні… Тільки на малюнку.
— Вітасику, півні літають?
— Не знаю. Той півень скакав…
— Як скакав?
— Ну як… Ну, ось так… І хвіст пишний-пишний!
— От би і йому хвоста відчикрижити! Правда?
— Авжеж. Без хвоста всі смішні.
Вероніка розплющила очі. Підвелася й підійшла до вікна. В кутку кімнати стояв — майже на півстіни — акваріум, підсвічений зсередини трьома кольоровими ліхтариками: рожевим, синім і зеленим. У світлі цих ліхтариків рибки були ще красивішими, видавались яскравими фантастичними істотами. Але… Вероніка ковзнула поглядом по кулястому акваріуму й раптом відзначила, що рибок немає. Всі у підводному гроті, викладеному з камінців? Вероніка підійшла до акваріума і подивилася уважніше. Ледь не зомліла: всі рибки лежать на дні… без хвостів. Аж зойкнула.
— Мамо, це ми сьогодні дуже добре попрацювали. Правда? Дуже смішно?
Вероніка стояла геть ошелешена.
— Вітасику…
— Знаєш, як важко було їх ловити? Бачиш, ми зовсім не розхлюпали води. Бачиш, мамо, які ми акуратні. Ми молодці, мамо, правда?
— Вітасику, як ти міг?
— Смішно вийшло, правда, мамо? Ми з Оленкою так пожартували.
— Вітасику… Які жорстокі і… дурні ваші жарти.
— А хіба жарти повинні бути розумними? Ти незадоволена? Але ж ти ніколи не казала, що рибкам не можна відрізати хвости.