«Так. Це єдиний вихід. Лише повна зупинка руху на магістралях гарантуватиме стовідсоткову певність, що нічого несподіваного не трапиться. Я прийду завтра, коли чергуватиме вже Антуан Вікторович. Ми з ним. завжди знаходили спільну мову. Я увімкну рух на восьмій та одинадцятій магістралі. «Елефант» досвідчений кіберон, він кваліфіковано проведе транспорт, а якщо і виникнуть якісь проблеми, то ми з Антуаном Вікторовичем порозуміємось… Хай повчиться… Хай повчиться, як по» розумітися можна з іншими мислячими істотами…» Ферар дістав з кишені свій номерний срібний жетон, підійшов до блока спеціального призначення, опустив жетон у щілину, набрав код, відомий тільки йому, біокіберу Ферару. Тепер до завтра ніхто не зможе дозволити рух на магістралях. Ніхто. Навіть директор Центру. А завтра наполегливий пошук оптимального варіанта щасливо закінчиться.
— Ось так, шановний Анатолію Севастіановичу. Могла трапитись неприємність, якби я затримався бодай на кілька хвилин після профілактичного огляду, куди ви так люб’язно мене направили. Спасибі, що турбуєтесь про мій стан. Але, як бачите, в цьому ще немає великої потреби, я функціоную нормально. Принаймні всі ситуації, що можуть призвести до небезпеки для життя людини, я відчуваю, передчуваю, сказати б, усім єством. Добре, що я сьогодні не затримався…
— Спасибі вам, Фераре. Я дуже вдячний. Чому замовкли?
— Хочу вам порадити: до кінця чергування зробіть звіт для Центру, поясніть причину вимушеної і такої тривалої зупинки руху на двох магістралях відразу, не забудьте наголосити на необхідності ремонту восьмої магістралі, там знають про це, але чомусь не поспішають.
— Фераре, ви сказали, що зупинка руху буде тривалою? Так?
— На жаль. Я не зовсім впевнений, що вдасться швидко щось придумати. Але безвихідних ситуацій не буває, шановний Анатолію Севастіановичу. Правда? — біокібер стримано посміхнувся. — Ми з «Елефантом» щось обов’язково придумаємо. Зараз піду до своєї кімнати. Прошу не турбувати мене. Я вийду сам, коли народиться розумне рішення. Не хвилюйтеся. Повірте, ми з «Елефантом» не будемо гаяти ні хвилини. Не забудьте про звіт. Якщо виникнуть ускладнення, звертайтесь до мене, з радістю допоможу усе пояснити якомога переконливіше, але не сьогодні. Треба докласти максимум зусиль, аби швидше віднайти ключик…
— Безумовно, дорогий Фераре. Спасибі вам.
Біокібер квапливо пішов до виходу. Якийсь час кроки лунали коридором.
Зайшовши до своєї кімнати, Ферар надійно зачинив двері, потім сів у крісло біля вікна і кілька хвилин дивився на кружеляння лапатих сніжинок надворі, на небо, закрите сірими клаптями хмар, дивився з висоти на плетива магістралей і високі обеліски будинків. Потім заплющив очі і впокорено слухав тишу, яку порушувало тільки мелодійне дзуміння радіокапсули.
МАЛЕНЬКА ІСТОРІЯ
Всі сумні історії починаються дуже весело. Так говорила інколи моя мама. Колись і я малим був, і, пригорнувшись до матусі, допитувався: а як же починаються веселі історії? А мама усміхалася і майже пошепки запевняла, що веселі історії починаються всяко, а сумні тільки весело. А я дивувався і нічого не міг збагнути. Навіть гадав, що мама кепкує з мене. Але вона казала втаємничено і довірчо: «Ось підростеш і сам переконаєшся. Зрозумієш мене. Всі сумні історії повинні починатися тільки весело, інакше вони вже не будуть сумними».
Але тоді я так нічого й не зрозумів.
Я ревно виконував усе, що від мене вимагалося. Ходив на задніх лапках, гавкав на кожного, хто вперше заходив до помешкання, лизав ноги господарю, зрозумівши, шо це йому приємно, порвав дві спідниці господині, зрозумівши, що вона мене за це не висварить, слухняно бігав на піски з дітьми, тільки двічі без дозволу взяв зі столу шматки м’яса… Цього ніхто не бачив, тож і провини моєї нема. Те м’ясо потім довго шукали, але нікому й на думку не спало, що я міг — зі своїм зростом — вилізти на кухонний стіл.
Починалося все так… Коли я трохи підріс ї вже міг слідкувати сам за собою, батьки урочисто повели мене до павільйону. Кого тільки там не було?! І собак, і людей. Ми з мамою жили в професора біології на третьому поверсі всім відомого будинку з аркою, що на Хорошому шосе, а тато мій мешкав навпроти, на п’ятому поверсі у дільничного лікаря. Мама казала мені того дня, як ми виходили з дому, щоб я не поспішав виявляти симпатію до найпершого, хто мене приголубить. Можливо, саме в цьому і полягає моя помилка. Я не замислився серйозно над словами моєї матінки. А поклався на роздуми татуся: «Ніколи не вгадаєш… Хай малий сам зорієнтується, з ким йому буде краще».