— Хто ти?
— Гіата Біос.
— Я зараз підведуся й піду. Якщо я запитав тебе, хто ти, то щонайменше хотів ще раз почути твоє прізвище.
— А що ж ти хотів почути?
— Я, власне, нічого не хотів… Але коли вже опинився в твоєму помешканні, та ще й у такий дивний спосіб, то, можливо, ти сама хочеш мені щось повідомити?
Лукава усмішка не полишала її обличчя.
— Навіщо так поспішати? Хочеш кави?
— Так…
— Ну, це вже прекрасно. Кава — напій бадьорості. А поспішати ніколи не треба. До того ж сьогодні у тебе такий приємний день. Легкий день. Ти просто мусиш відпочивати сьогодні душею і тілом. Чому ти такий напружений?
Гіата говорила спроквола, спокійно, втаємничено.
— Чому ти зляканий? Власне, нічого ж не трапилось… І тобі не випадає ніяковіти в присутності молодої… дуже молодої жінки.
Сухов заплющив очі.
— Хіба мій настрій викликаний зараз присутністю молодої жінки?
— Галантного кавалера, бачу, з тебе не вийде, але не сумуй. Про наші роки зараз не будемо говорити. Добре? Серафимчику! — Двері до кімнати майже відразу прочинилися. — Принеси нам кави і трохи коньячку.
— Трохи — значить одну пляшку? — почулося запитання Серафима.
— Любите коньяк? — бовкнув Сухов.
— І коньяк люблю. Все люблю, що існує на цьому світі. Адже все на цьому світі існує саме для того, щоб його любити. Чи не так?
— Все?
— Так. Все. Я втішена, що ти саме на цьому слові загострив увагу. Мені приємно, що ти здатен так тонко відчувати.
У цей час прочинилися двері, і зайшов Серафим з невеликою тацею в руці. Він лукаво підморгнув Сухову, поставив тацю на стіл, зробив рух рукою, мов ілюзіоніст на сцені, — і з’явилася пляшка коньяку.
— Завтра підемо гуляти? Чуєш, Сухов? — малий знизу лукаво дивився на нього.
Сухов змовчав, навіть не зупинив погляду на Серафимові.
— Мовчанка — ознака згоди. Тож до завтра. Хоча, власне, ми ще й сьогодні побачимось. Адже ти не квапишся додому?
Серафим вийшов з кімнати, зачинив за собою двері.
— Чудове створіння! Чи не так? — запитала Гіата, закинувши рукою пасмо золотавого волосся за спину.
— Так… В тебе цікавий син…
— Син? — розсміялася Гіата.
— А хіба ні?
— Це цілих десять синів разом… Прекрасна кава. Молодець Серафим. Він з кожним днем стає все розумнішим. Антоне, а ти не хочеш і собі такого розумного хлопчика?
Сухову стало зовсім кепсько, він вже переконував себе, що поруч з ним — психічно хвора людина. Він сидів і якось приречено дивився на письмовий стіл, на реторти, пробірки, прилади, папери.
Пата ніби мимовільним рухом поправила спідницю, оголивши коліна.
— Здається, ти знаєш їм ціну, — досить зле кинув Антон.
— Чому я знаю ціну? — усмішка не зникала.
— Ціну своїм колінам.
— Принаймні мені видається, що вони у мене цілком пристойні. А хіба не так? Але чому ми почали розмову про мої коліна?
Сухов зрозумів свій програш, адже міг і не помітити того ніби мимовільного руху. Проте спрацювала вроджена безпосередність, яка, власне, ніколи Антонові не зраджувала. І тому він втішив себе, що все на краще, головне — завжди залишатися самим собою.
— Мені просто видалось, що цим рухом ти…
— Яким рухом?
Так можна було розмовляти вічно, і Антон Сухов знав не одного шанувальника подібних розмов, але сам він ніколи не відчував у собі навіть натяку на подібну здатність.
— Послухай, Гіато, мабуть, ти погано читаєш мої думки…
— Помиляєшся, Антоне, саме таким я тебе люблю.
Слово «люблю» прозвучало для Сухова наче постріл. Йому захотілося відразу підвестися й піти, залишивши цю божевільну разом з її ретортами, осцилографами, серафимами… Проте він усміхнувся й напівіронічно:
— Любов з першого погляду?
— Гадаю, не варто рахувати моїх поглядів, Антоне. Ми можемо збитися з лічби.
— Ти хочеш знову наголосити, що наша сьогоднішня зустріч — не випадкова?
— А хіба є щось випадкове в нашому світі? Все від чогось залежить і чомусь підпорядковується. Закони природи: біології, фізики, фізіології… Розумієш?
— Не важко зрозуміти.
— Тож і наша сьогоднішня зустріч теж кимось запрограмована.
— Тобою запрограмована?
Гіата задоволено примружилась. Сухов відчув, що його охоплює незбориме бажання брутально вилаятись, образити цю самовдоволену, несповна розуму красуню. Як видавалося Сухову, вона могла вічно вести безцільну розмову, щось запитувати, давати багатозначні відповіді.
— Антоне! — раптом гукнула Гіата, і з її обличчя відразу зникла маска привітності. — Ти поводиш себе як хлопчисько! Коли ти думаєш, що я з тобою просто легковажно теревеню, то ти помиляєшся. Я просто чекаю, коли вже ти трохи оговтаєшся. Сидиш напружений, злий… Відверто кажучи, я трохи розчарована. І не помічаю в твоєму погляді зацікавленості. Бачу лише напружене роздратування. Чому ти не п’єш каву? — Останні слова прозвучали майже як наказ.