Вона, нічого не відповівши, квапливою ходою рушила з місця. Вони дійшли до будинку камергера. Вона взяла його руку й потягнула за собою у вхідні двері аж до східців.
— Я туди не піду, — напівздивовано мовив він.
Вона натиснула на дзвінок, обернулась до нього, її груди високо підіймалися.
— Я кохаю вас, — мовила вона. — Розумієте? Це вас я кохаю.
Раптом вона рвучким рухом знов потягнула його на три-чотири східці донизу, обійняла за шию й поцілувала. Її проймав дрож.
— Це вас я кохаю, — мовила вона.
Поверхом вище відчинились двері. Відірвавшись від нього, вона побігла східцями нагору.
IV
Уже розвидняється, світає, займається блакитнявий тремтливий вересневий ранок.
Надворі стиха шелестять тополі. Відчиняється вікно, з нього, щось наспівуючи, висовується хлопець. Сюртука на ньому немає, він споглядає світ, мов якийсь оголений боже-вілець, що вночі напився й захмелів од щастя.
Нараз він одвертається від вікна й дивиться на свої двері; хтось у них постукав. Він гукає:
— Зайдіть!
До кімнати заходить чоловік.
— Добрий ранок! — вітається він до того чоловіка.
То літній чоловік, він блідий, розгніваний і з лампою в руках, оскільки досі не дуже видно.
— Я ще раз вас попереджаю, пане Меллер, пане Юганнесе Меллер, чи ви гадаєте, що так можна, — роздратовано каже чоловік.
— Ні, — відповідає Юганнес, — ви маєте слушність. Я дещо написав, на мене мов щось найшло, гляньте, все це я написав, у мене була пресвята ніч. Тепер я вже закінчив. Тож відчинив вікно й трохи поспівав.
— Ви ревіли, — каже чоловік. — Я зроду не чув такого гучного співу, розумієте? Та ще й посеред ночі.
Юганнес згрібає зі свого столу папери, цілу пригорщу великих та дрібних аркушів.
— Ось дивіться! — кричить він. — Кажу вам, що мені ще зроду так не велося. Я мовби прошитий якоюсь довжезною блискавкою. Колись я бачив, як блискавка вдарила в телеграфний дріт. Боже правий, здавалось, ніби все охопив вогонь. Ото таке діялося цієї ночі і в моїй душі. Що мені робити? Не думаю, що ви матимете ще щось проти мене, коли почуєте, яке тому пояснення. Я сидів собі й писав, чуєте, я не ворушився, пам'ятаючи про вас, я сидів тихо. Та ось надходить та мить, коли в мене відібрало пам'ять, мої груди ладні були розірватись, може, тоді я і схопився зі стільця, може, я схоплювався навіть кілька разів на ніч і кілька разів носився туди-сюди по кімнаті. Я був страшенно втішений.
— Цеї ночі я вас майже не чув, — каже чоловік. — Але з вашого боку непристойно відчиняти вікно тепер, такої ранньої пори, й так репетувати.
— Авжеж. То непристойно. Та я ж вам оце пояснив. У мене була неймовірна ніч, маєте це знати. Вчора я таке пережив. Іду я вулицею і стрічаю своє щастя, о, послухайте мене, я стрічаю свою зірку і своє щастя. Знаєте, а тоді вона мене цілує. Вуста в неї червоні, як кармін, і я кохаю її, вона мене цілує і хмелить. Чи у вас коли-небудь так тремтять вуста, що ви не можете говорити? Я не міг вимовити й слова, моє серце калатало з такою силою, що я весь трусився. Я помчав додому, й мене огорнув сон; я сидів ось тут на стільці й спав. Прокинувся, як повечоріло. Моя душа від піднесення гойдалася то вгору, то вниз, і я почав писати. Що я писав? Он що! Мною опанували дивовижні, прекрасні думки, широко розкрилося небо, для моєї душі мовби настала погожа літня днина, ангел пригостив мене вином, я його випив; то було п'янке вино, я пив його з гранатової чаші. Чи чув я удари дзиґарів? Чи бачив світло лампи? Дай вам, Боже, це зрозуміти! Я ще раз пережив те заново, я знов ішов зі своєю коханою вулицею, а всі на неї оглядалися. Ми подалися до парку, де зустріли короля, на радощах я до самої землі зняв капелюха, й король оглянувся на неї, на мою кохану, бо вона була напрочуд велична й чарівна. Ми знов спустилися до міста, і всі школярі оглядалися на неї, бо вона була молода і вбрана в світлу сукню. Діставшись до червоного кам'яного будинку, ми зайшли всередину. Я ступав слідом за нею по східцях, ладен упасти навколішки. Аж тут вона обняла мене й поцілувала. То сталося зі мною вчора ввечері, не давніше, як учора ввечері. Якщо ви спитаєте мене, що я написав, то знайте, що це всього-на-всього ода радості, щастю, — ото таке в мене вийшло. Щастя немовби лежало переді мною — оголене, усміхнене, довгошиє і поривалося до мене.
— О, та навіщо мені ці ваші балачки, — якось роздратовано й пригнічено каже чоловік. — Я щойно говорив із вами востаннє.
Юганнес перепиняє його біля дверей.
— Стривайте хвильку. О, якби ви бачили, як ваше обличчя ніби осяяло сонце. Я помітив це щойно, як ви озирнулися, лампа кинула на ваше чоло сонячну цяту. Ви вже не так гнівались, я то бачив. Я відчинив вікно, атож, і співав надто голосно. Я був братом усіх перейнятих радістю. Втім, іноді так буває. Розум ніби туманіє. Мені треба було подумати про те, що ви вже спали.