— Ще ціле місто спить.
— Атож, така рань. Я хочу вам щось подарувати. Приймете ось це? Він срібний, мені його дали. Подарувала одна дівчина, яку я колись врятував. Прошу! Тут уміщається дванадцять сигарет. Ви не хочете його прийняти? Ти ба, ви не курите? А може, якось звикнете? Можна, я завтра зайду до вас вибачитися? Мені кортить щось робити, хочеться благати у вас вибачення…
— Добраніч.
— Добраніч. Тепер я ляжу. Обіцяю вам. Ви більше не почуєте звідси ні звуку. А в майбутньому я себе краще пильнуватиму.
Чоловік пішов.
Раптом Юганнес відчинив двері й докинув:
— Правда, я вже їду. Я більше вас не потривожу, я завтра їду. Я забув вам це сказати.
Він не поїхав. Його затримали всілякі справи — він мав дещо полагодити, дещо купити, дещо заплатити, за всім тим минули ранок і вечір. То була якась неусвідомлена метушня.
Врешті-решт він подзвонив у двері камергера. Чи вдома Вікторія?
Виявляється, Вікторія вийшла у справах.
Він пояснює, що вони, панна Вікторія і він, з одних країв, що він хотів би просто привітатися з нею, якби застав удома, тож і дозволив собі заглянути сюди. Йому хотілося б через неї подати вістку додому. Оце і все.
Потім він подався блукати містом. Може, здибає її чи десь побачить, може, вона сидітиме в бричці. Він тинявся до вечора. Надибавши її біля театру, він уклонився — усміхнувся й уклонився, і вона відповіла на його уклін. Він поривався підійти до неї, їх розділяло кілька кроків, аж тут він помічає, що вона не сама, що з нею Отто, син камергера, вбраний у форму лейтенанта.
Юганнес подумав: «Зараз вона мені, мабуть, підморгне або ледь помітно поведе очима?» Вона зашарілась, схилила голову й поквапилася в театр, мовби шукала там якогось сховку.
Може, він побачить її в театрі? Купивши квиток, він зайшов досередини.
Він знав про ложу камергера, атож, ті багачі мали ложі. Он вона сидить у всій своїй красі й роззирається навсібіч. Може, загледіла його? Де там!
Під час антракту він пантрував її у фойє. Він знов їй уклонився; вона трохи здивовано глянула на нього й кивнула головою.
— Воду знайдеш он там, — сказав Отто, показуючи рукою десь вперед.
Вони пройшли мимо.
Юганнес дивився їм услід. Його очі застеляв якийсь дивний туман. Усі ті люди гнівались на нього й штовхалися. Він машинально просив вибачення й не рушав із місця. Аж ось вона зникла.
Коли вона повернулась назад, він низько їй вклонився й мовив:
— Даруйте, панно…
Отто відповів на поклін і глянув на нього примруженими очима.
— Це Юганнес, — відрекомендувала вона. — Ти його впізнаєш?
— Вам, мабуть, цікаво, як ведеться вдома, — вела вона далі, і її обличчя було прекрасне й спокійне. — Я гаразд не знаю, але, напевно, добре. Чудово. Я перекажу вашим вітання.
— Дякую. Чи скоро ви, панно, їдете?
— Днями. Атож, я перекажу вітання.
Кивнувши головою, вона пішла.
Юганнес знов дивився їй услід доти, доки вона зникла, а тоді подався надвір. Він, убиваючи час, цілу вічність никав вулицями, на душі в нього було сумно й тяжко. Годині о десятій він зупинився перед будинком камергера й чекав. Вже вистава закінчилась, вона ось-ось з'явиться. Може, він відчинить дверці брички — зніме капелюха, відчинить і доземно вклониться.
Врешті-решт десь за півгодини вона приїхала. Чи варто йому лишатися тут, біля воріт, і знов нагадувати про себе? Він, не озираючись, побіг уздовж вулиці. Він чув, як біля будинку відчинилась брама, як у неї в'їхала бричка і як та брама знов зачинилася. Тоді він повернувся назад.
Тепер він якийсь час сновигав перед будинком. Він ні на що не сподівався і нічого не хотів. Раптом відчиняються двері й надвір виходить Вікторія — без капелюшка, лише з накиненою на плечі шалею. Вона якось напівзлякано, напівзбентежено всміхається і для початку питає:
— Про що ви, ходячи тут, думаєте?
— Ні про що, — відповідає він. — Чи я думаю? Ні, я тут просто ходжу.
— Я бачила, як ви ходили тут сюди й туди, і тоді мені заманулось… Я побачила вас зі свого вікна. Мені зараз же треба вертатися.
— Дякую, що вийшли, Вікторіє. Недавнечко я був у страшному відчаї, а тепер його як рукою зняло. Вибачте, що я привітався з вами в театрі; на жаль, я ще й питав про вас у домі камергера, я хотів вас бачити й дізнатися, що ви тоді мали на гадці, що хотіли сказати?
— О, — мовила вона, — ви ж те знаєте. Я так багато сказала позавчора, що ви не могли якось не так мене зрозуміти.