Юганнес схоплюється на ноги й метушиться по кімнаті. Його збудив сусід, що мешкав через стіну, — ось він перестав хропіти, зітхнув і змучено застогнав. Юганнес навшпиньки підходить до столу й сідає за нього знов. У тополях за вікном шумить вітер, і від того шуму його починає морозити. Старі дерева поскидали листя й стали схожі на понурих потвор, їхнє вузлувате гілля треться об стіну будинку, породжуючи скрип, який нагадує звук пилки чи якогось розсохлого котка для трамбування дороги, що й на мить не стихає.
Він кидає погляд на свої папери й перечитує їх. Атож, знов уява збила його на манівці. Небіжчики та бричка, що проїздила мимо, тут ні до чого. Він змальовує садибу, зелений, пишний сад у своєму краї, сад навкруг Замку. Он що він змальовує. Нині садиба завмерла під снігом, та однак то саме її він оживлює своїм пером, змальовуючи-таки не зиму та сніги, а весну та пахощі лагідного вітру. Саме вечір. Он там, унизу, лежить спокійне, глибоке плесо, воно як свинцеве море; пахнуть бузки, живоплоти один за одним обліплюються пуп'янками та зеленим листям, а в повітрі залягає така тиша, що чути, як потойбіч затоки токує тетерук. На одній стежині в саду стоїть Вікторія — вона сама, в білому вбранні, в розповні двадцяти років. Он вона стоїть. Стан у неї стрункіший за найстрункіший куш троянди, вона дивиться кудись ген-ген — на воду, на ліс, на сплячі далекі нагір'я; посеред того зеленого саду її постать здається якимось білим духом. З долішньої дороги долинає чиясь хода; Вікторія проходить кілька кроків уперед, спускається до відлюдної альтанки, спирається ліктями на мур і дивиться вниз. Чоловік на дорозі знімає свого капелюха, опускає його до землі й кланяється. Вона відповідає кивком голови. Чоловік оглядається, — на дорозі нікому за ним стежити, й він трохи підіймається до муру. Тоді вона відступає назад і кричить: «Ні, ні!» Ще й відмахується від нього руками. «Вікторіє, — мовить він, — колись ви сказали святу правду, що мені не варто нічого такого собі уявляти, бо то неможливо». «Атож, — відповідає вона, — тоді що ж ви хочете?» Він підійшов до неї зовсім близько, їх розділяє лише мур, і відповідає: «Що я хочу? Бачте, я тільки хочу тут хвильку постояти. Востаннє. Я хочу підійти до вас якомога ближче; зараз я перебуваю зовсім недалечко!» Вона мовчить. Так збігає та хвилька. «Добраніч», — каже він і знов опускає капелюха майже до землі. «Добраніч», — відповідає вона. І він, не озираючись, іде геть…
Що йому до небіжчиків? Він жмакає списані папери і жбурляє їх у грубу. Там лежать ще й інші чернетки, які треба спалити, повні мимовільної гри уяви, що переходить всілякі межі. І він знов пише про чоловіка на долішній дорозі, про подорожнього, який віддав уклін та й попрощався, як тільки збігла його хвилина. А в саду знов стояла юна дівчина — вся в білому і в розповні двадцяти літ. Вона йому відмовила, ну й що ж. Усе-таки він постояв біля того муру, за яким вона жила. Хоч раз побув біля неї поблизу.
Знов збігають тижні та місяці, й надійшла весна. Сніг уже розтав, десь далеко в повітрі вирує таке шумовиння, що здається, ніби то від сонця до місяця плюскочуть водоспади. Прилетіли ластівки, а в лісі за містом неабияк пожвавилося життя-буття всіляких тварин та птахів, що гомонять різними мовами. З землі підіймається свіжий, солодкавий запах.
Цілу зиму він трудився до сьомого поту. Вночі і вдень об стіни його будинку ритмічно шкреблося сухе гілля тополь; нині буяла весна, бурі відшуміли, й коток перестав скрипіти.
Він відчинив вікно й виглянув надвір, вулиця тиха-претиха, хоч навіть не звернуло з півночі, на безхмарному небі мерехтять зірки, віщуючи на завтра теплу ясну днину. Його слух уловлює гул, що долинає з міста, до якого примішується ще й безкінечний пошум далини. Зненацька з залізниці озивається пронизливий свисток, — то сигнал нічного потяга, що скидається на самітній крик півня в тиші ночі. Ось і час братися до роботи, той гудок паровоза був йому ніби кличем упродовж цілої зими.
Зачинивши вікно, він знов сідає до столу. Відкидає вбік книги, які читав, і підсовує до себе папір. Тоді хапає перо.
Тепер його великий твір майже завершено, не вистачає лише заключного розділу, такого собі вітання з корабля, що відпливає, і той розділ уже написаний у нього в голові.