Юганнес схоплюється і підходить до вікна. Уже майже розвиднілося, а в маленькому люстерку, причепленому на лутці вікна, помічає свої почервонілі скроні. Він гасить лампу й при сірому вранішньому світлі ще раз перечитує останні сторінки своєї книги. Потім лягає на ліжко.
Пополудні того самого дня Юганнес заплатив за помешкання, здав рукопис і покинув місто. Він від'їхав за кордон, ніхто не знав куди.
VI
Велика книга вийшла друком;[iv] у ній немов у якомусь королівстві, кипів маленький бурхливий світ настроїв, голосів та химер. Її продавали, читали і відкладали вбік. Минуло кілька місяців, і восени Юганнес опублікував нову книгу. Ну й що ж? Його ім'я не сходило з людських вуст, він здобув шалений успіх, та нова книга була написана бозна-де, вдалині від батьківщини і вийшла встояна й міцна, як вино.
Любі читачі, там оповідається про Дідеріка та Іселіну.[v] Писалося то благодатної пори, в дні несуттєвої журби, коли все можна було легко переносити, писалося з щонайтеплішою прихильністю до Дідеріка, якого Бог уразив коханням.
Юганнес був на чужині, ніхто не знав де. І минуло більше року, перш ніж хто-небудь про те довідався.
— Здається, хтось стукає у двері? — якогось вечора питає старий мірошник.
Вони з дружиною прислухаються і примовкають.
— Ні, ніхто, — каже вона згодом. — Десята година, вже майже ніч.
Минає кілька хвилин.
Тоді в двері стукають намогливо й рішуче, так ніби комусь довелося збиратися з духом, щоб на те зважитися. Мірошник відчиняє. На порозі стоїть панна з Замку.
— Не бійтеся, це всього-на-всього я, — соромливо усміхаючись, каже вона.
Панна заходить до хати. Їй підсовують стільця, та вона не сідає. На голові в неї сама шаль, а на ногах зграбні відкриті черевички, хоча ще не весніє й дороги розвезені.
— Я просто хотіла попередити вас, що навесні приїздить лейтенант, — каже вона. — Лейтенант, мій наречений. 1 може, йому заманеться постріляти тут вальдшнепів. То я хотіла попередити вас про те, щоб ви не злякалися.
Мірошник та його дружина здивовано дивляться на панну з Замку. Досі, коли Замкові гості вибиралися полювати в лісах і на луках, їх ніхто ніколи про те не попереджав. Вони їй лагідно подякували, мовляв, то так мило з її боку.
Вікторія знов повертається до дверей.
— Оце і все, що я хотіла. Мені подумалось, що ви люди старі, тож не завадить вас попередити.
Мірошник відповідає:
— Все, що панна хотіла! І задля цього ви, панно, промочили такі зграбні черевички?
— Та ні, дорога суха, — коротко відповідає вона. — Я однак прогулювалась. Добраніч.
— Добраніч.
Вона підіймає клямку й виходить. Обернувшись у дверях, вона питає:
— До речі… що чути від Юганнеса?
— Нічого не чути, дякуємо, що цікавитесь. Анічогісінько.
— Певно, він скоро приїде. Я думала, що ви мали якусь вістку.
— Ні, з торішньої весни нічого не було. Юганнес, либонь, десь на чужині.
— Атож, на чужині. Йому там добре. Він пише в своїй книжці, що переживає дні несуттєвої журби. Тож, мабуть, йому ведеться непогано.
— О так, дай Боже. Ми його чекаємо; але він нам не пише, нікому не пише. Ми просто його чекаємо.
— Мабуть, йому краще там, де він є, якщо журба його така несуттєва. Атож, він те описував. Мені лише хотілося дізнатися, чи приїде він навесні додому. Ще раз добраніч.
— Добраніч.
Мірошник та його дружина вийшли за нею надвір. Вони бачили, як вона повернула до Замку, високо тримаючи голову й ступаючи зграбними черевичками по калюжах та ковбанях.
Через два дні прийшов лист від Юганнеса. Він прибуде додому не раніше, як через місяць, коли закінчить нову книжку. Впродовж тривалого часу йому велося добре, новий твір незабаром буде завершено, його єство переповнювали пристрасті суспільного буття…
Мірошник рушає до Замку. На дорозі він надибує носову хустинку з ініціалами Вікторії, яку вона загубила того пізнього вечора.
Панна тепер нагорі, але покоївка каже, що дасть їй про нього знати, — з якого він приводу?
Мірошник відмовляється сказати. Він ліпше почекає.
Врешті-решт панна виходить.
— Я чула, що ви хочете зі мною про щось поговорити? — питає вона, прочиняючи двері до вітальні.