Мірошник заходить, вручає їй носову хустинку й каже:
— А ми отримали листа від Юганнеса.
її обличчя на якусь мить осяює радісне хвилювання, лише на одну-єдину мить. Вона відповідає:
— Дякую вам. Атож, це моя хустинка.
— Тепер він знов приїде додому, — майже пошепки каже мірошник.
Її обличчя сковує холодний вираз.
— Кажіть, мірошнику, голосніше, хто приїде? — питає вона.
— Юганнес.
— Юганнес? Ну то й що?
— Та то так… Ми подумали, що я повинен вам про це сказати. Перемовились словом з дружиною, і вона теж висловила ту ж думку, що і я. Ви ген позавчора питалися, чи він навесні приїде додому. Ну так от, приїде.
— То ви, мабуть, радієте? — питає панна з Замку. — Коли він приїде?
— Через місяць.
— Он як. Ну, і це все?
— Так. Ми просто думали, раз ви питалися… Ага, це все. Я лише це й мав сказати.
Мірошник знов стишує голос.
Вона проводить його до виходу. В коридорі вони стрічають її батька, й вона мимохіть каже йому гучним байдужим тоном:
— Мірошник розповідає, що Юганнес знов повертається додому. Мабуть, ви пам'ятаєте Юганнеса?
І мірошник, виходячи з брами Замку, дає собі слово більш ніколи, ніколи в світі не пошиватися в дурні й не слухати дружини, якщо та твердитиме, ніби розуміє таїну людської душі. Аби ж то було так.
VII
З тієї стрункої горобини, що росте біля млина на греблі, він збирався колись вирізати вудку; тепер, коли збігло стільки років, дерево зробилося товще за його руку. Він подивився на нього з подивом і пішов далі.
Уздовж річки вже буяли непролазні хащі папороті, що стояла лісом, там худоба повитоптувала биті дороги, які тепер ховалися під буйним листям. Він пробирався через хащі, як у дитинстві, розводячи вбік руки й намацуючи ногами землю. Комахи та гаддя перед великою людиною кидалися врозтіч.
Угорі біля гранітної каменярні він знайшов терен, анемони та фіалки. Зірвав пучечок, і милі серцю пахощі повернули його до минулих днів. Удалині синіли сусідні узгір'я, а потойбіч затоки вже кувала зозуля.
Він підвівся, а трохи перегодом став щось наспівувати. Аж тут неподалік на стежині почулася чиясь хода.
Повечоріло, сонце сідало; але повітря було тепле й тремке. Понад лісом, узгір'ями та затокою лежав безмежний спокій. До каменярні підіймалась якась жінка. То була Вікторія. Вона несла кошик.
Юганнес звівся на ноги й уклонився, пориваючись піти.
— Я не хотіла вам заважати, — мовила вона. — Я збиралась нарвати тут трохи квітів.
Він не відповів. Йому й на думку не спало, що в неї в саду повно всіляких квітів.
— Я прихопила з собою кошик на квіти, — вела вона далі. — Та, може, нічого й не надибаю. Квіти нам потрібні для вечірки, прикрасити стіл. У нас будуть гості.
— Тут є анемони й фіалки, — мовив він. — Вище, бувало, ріс хміль. Але тепер для нього, мабуть, ще зарано.
— Ви блідіші, як були, — зауважила вона. — Відтоді минуло два роки. Я чула, ви десь їздили. Я читала ваші книги.
Він далі нічого не відповідав. Йому кортіло сказати їй, можливо, таке: «Еге ж, добраніч, панно!» — й піти. Від того місця, де він стояв, був лише крок до найближчого каменя, і звідти якийсь крок до неї, а потім він міг би, так ніби мимоволі, відступити. Вона стояла йому посеред дороги. На ній була жовта сукня та червоний капелюшок, вона була по-особливому прекрасна; і шия в неї була оголена.
— Я заступаю вам дорогу, — пробурмотіла вона й відступила.
Він опанував себе, щоб жодним чином не виказати збудження.
Тепер поміж ними був якийсь один крок. Вона не уважила йому дороги, щоб він міг пройти, ні, вона стояла на місці. Вони зустрілись поглядами. Раптом вона зашарілась, як мак, опустила очі й відступила вбік; на її обличчі з'явився вираз розгубленості, одначе вона усміхнулась.
Він пройшов повз неї і зупинився, її зажурена усмішка його зворушила, серцем він знов полинув до неї і сказав навмання:
— О, ви, мабуть, відтоді безліч разів бували в місті? Від того разу?… Тепер я знаю, де раніше бували квіти — на луці біля вашого флагштока.
Вона обернулась до нього, й він здивовано помітив, яке в неї зблідле й схвильоване лице.
— Хочете прийти до нас на вечірку? — спитала вона. — Може, ви прагнете товариства? У нас будуть гості, — правила вона своєї, її обличчя знов зашарілося. — Дехто приїде з міста. То відбудеться ближчим часом, але я дам вам знати точніше. Що ви скажете?
Він не відповів. Те товариство було не для нього, він не належав до тих, хто вчащає до Замку.