Він, охоплений хвилюванням, квапиться пробратися в глиб острова. Атож, йому хотілося б урятувати дітей із Замку. Хтозна, може, вони заблукали на острові? Може, Вікторія чіпко застряла між двох каменів і не має сил вибратися? Йому варто лише простягнути руку, щоб її визволити.
Та коли він знайшов дітей, ті подивились на нього з подивом. Він що — покинув човна?
— Я поклав відповідальність за човна на тебе, — нагадав Отто.
— Може б, я показав вам, де є малина? — спитав Юганнес.
Товариство мовчить. Вмить зацікавилася Вікторія:
— Правда? І де ж?
Проте міщук, швиденько оговтавшись, випалив:
— Нам зараз не до того.
Юганнес мовив:
— А ще я знаю, де шукати мушлі.
Знов запала мовчанка.
— А перли в них є? — спитав Отто.
— Йой, ото якби були! — скрикнула Вікторія.
Юганнес відповів, що ні, мовляв, він того не знає; але мушлі лежать далеко відси на білому піску; треба поплисти човном і пірнути по них.
Потім ту пропозицію висміяли, а Отто мовив:
— Та ти гадаєш, що я водолаз.
Юганнес важко задихав і сказав:
— Якщо хочете, то я вилізу на скелю й зіпхну з неї в море важенну каменюку.
— Навіщо?
— Просто так. А ви подивились би.
Одначе й ту пропозицію було відхилено, і Юганнес збентежено примовк. А тоді подався шукати яйця — осторонь від решти, з другого краю острова.
Коли товариство знов зібралося внизу біля човна, Юганнес мав куди більше яєць, як усі інші. Он він обережно несе їх у кашкеті.
— Як це ти умудрився знайти так багато яєць? — спитав міщук.
— А я знаю, де гнізда, — відповів щасливий Юганнес. — Вікторіє, я зараз покладу ці яйця до твоїх.
— Стривай! — крикнув Отто. — Навіщо?
Всі глянули на нього. Отто, тицьнувши пальцем на кашкета, спитав:
— Хто мені поручиться, що той кашкет чистий?
Юганнес нічого не відповів. Його щастя враз померкло. Він знов із кашкетом у руках рушив у глиб острова.
— Що це з ним? Куди він іде? — нетерпляче питає Отто.
— Куди ти, Юганнесе? — гукає Вікторія і біжить за ним слідом.
Він зупиняється і відповідає:
— Я покладу їх назад у гнізда.
Якусь мить вони стояли й дивились одне на одного.
— А пополудні я піду в каменярню, — сказав він.
Вона не відповіла.
— Там я міг би показати тобі печеру.
— Ага, але я страшенно боюся, — відказала вона. — Ти казав, що там темно, як у могилі.
І тоді Юганнес, дарма, що був бозна-як зажурений, усміхнувся й хоробро мовив:
— Так, але ж я буду з тобою.
Він цілими днями пропадав у старій гранітній каменярні.
Люди чули, як він там щось собі гомонів за роботою, хоч і перебував на самоті; іноді він удавав із себе пастора й правив службу.
Те місце було занедбане віддавна, тепер камені заросли мохом, і всі сліди від свердл та клинів стали майже невидимі. Проте потайну печеру мірошників син прибрав і дуже ловко оздобив, і велося йому там так, як ватажкові найдоблеснішої у світі розбійницької шайки.
Він дзвонить у срібний дзвоник. Досередини вбігає якийсь чоловічок, карлик з діамантовою пряжкою на кашкеті. То служник. Він згинається в три погибелі. «Як прийде принцеса Вікторія, то приведеш її сюди!» — голосно каже Юганнес. Карлик знов згинається в три погибелі й зникає. Юганнес зручно витягується на м'якій канапі й мережить всілякі думки. Он там він її посадить і частуватиме вишуканими стравами зі срібних та золотих горщиків; печеру має освітлювати пломінке багаття; за важкою, вишитою золотом гардиною треба буде послати їй ложе й поставити на сторожі дванадцятьох лицарів…
Юганнес підвівся, виліз із печери й прислухався. Внизу на стежині зашурхотіло гілля та листя.
— Вікторіє! — гукає він.
— Я, — відповідає вона.
Він іде їй назустріч.
— Я ще вагаюся, — мовить вона.
Він знизує плечима й каже: