Вийшла Камілла, він повів її до каменярні та в печеру. Ним панував на подив спокійний і щасливий настрій, юна дівчина його потішала, її ясна, легка мова мовби оповивала його серпанком блаженства. Сьогодні добрі духи перебували десь поблизу…
— Я, Камілло, пригадую, як ви колись подарували мені кинджал. Він був у срібних піхвах. Оскільки я ним не користувався, то засунув його разом з іншими речами в якийсь ящик.
— Атож, ви не мали потреби ним користуватися; ну так що?
— А те, що тепер я його загубив.
— Ти ба, як прикро. Та, може, замість нього я дістану для вас інший такий самий. Буду старатися.
Вони йшли дорогою, що вела додому.
— А пам'ятаєте той важкий медальйон, який ви мені колись подарували? Він був із золота і такий громіздкий та важкий, що ставився на підставку. Ви написали в ньому кілька дружніх слів.
— Ага, я те пам'ятаю.
— Цього року, бувши за кордоном, я, Камілло, його віддав.
— О ні, невже? Ти ба, ви й це віддали! Навіщо?
— Я віддав його на згадку одному юному приятелеві. То був росіянин. Він дякував мені за нього навколішки.
— Ото він так зрадів? Господи, та я певна, що він на радощах аж нетямився, раз упав навколішки! Замість того медальйона ви отримаєте інший, і він уже буде тільки ваш.
Вони дійшли до дороги, що пролягала між млином і Замком.
Юганнес зупинився й сказав:
— Ось біля цих кущів колись зі мною трапився один випадок. Якогось вечора я тут ходив собі, як то часто бувало за моєї самоти. Тоді стояло літо і ясна година. Я ліг під кущем і замислився. Коли це дорогою йде якась пара. Пані зупинилась, її супутник спитав: «Чого ви зупиняєтесь?» Та не почувши відповіді, він питає знов: «Щось на дорозі?» «Ні, — відповідає вона, — але вам не треба йти і так дивитися на мене».
«Я просто собі йшов і дивився на вас», — сказав він. «Атож, — відповідає вона, — я добре знаю, що ви мене кохаєте, але тато нічого не дозволить, розумієте: то неможливо». Він буркнув: «Так, мабуть неможливо». Тоді вона каже: «На вашій руці надто широка кістка. У вас напрочуд широке зап'ястя!» І тої миті пані взяла його за руку вище зап'ястя. Запала мовчанка.
— Ну а чого воно так вийшло? — спитала Камілла.
— Хтозна, — відповів Юганнес. — Чого вона так сказала про його зап'ястя?
— Либонь, воно в нього було красиве. А вище біліла сорочка, — о, так, як я це розумію. Мабуть, вона теж його кохала.
— Камілло! — скрикнув він. — Якби я вас безмежно кохав і почекав кілька років, я лише питаю… Словом, я не вартий вас, але, як ви гадаєте, чи захотіли б ви стати колись моєю, якщо я попрошу вас про це через рік або через два?
Запала мовчанка.
Раптом Камілла почервоніла, як той мак, і збентежилась; вона крутнулась усім своїм тендітним тілом в один бік, крутнулась у другий і зімкнула руки. Він обіймає її за стан і питає:
— Як ви гадаєте, колись те буде? Ви того хочете?
— Так, — відповідає вона і пригортається до нього.
Через день він іде на пристань провести Каміллу. Цілує її зграбні рученята, що мають якийсь дитячий, невинний вигляд, і його душа переповнюється вдячністю та радощами.
Вікторії з нею не було.
— Чому тебе ніхто не проводить?
Камілла з жахом в очах розповідає, що на Замок звалилась страшна біда. Вранці надійшла телеграма, господар Замку зблід, як мрець, старий камергер та дружина камергера закричали не своїм голосом: учора ввечері на полюванні застрелили Отто.
Юганнес схопив Каміллу за руку.
— Застрелили? Лейтенанта?
— Так. Уже везуть його тіло сюди. Яке страхіття.
Вони пішли далі — кожен зі своїми думками; аж тут їх отямили люди на причалі та крики команди на пароплаві. Камілла соромливо подала йому руку, він поцілував її і сказав:
— Атож, я не вартий тебе, Камілло, так, аніскілечки не вартий. Але я робитиму тобі стільки добра, скільки зможу, якщо ти будеш моєю.
— Я буду твоєю. Мені хотілося цього весь час, весь час.
— Я приїду за кілька днів, — сказав він. — За якийсь тиждень ми знов побачимось.
Вона вже зійшла на борт. Він помахав їй і махав доти, доки вона не зникла з очей. Коли обернувся, щоб іти додому, то зіткнувся ніс у ніс з Вікторією. Вона теж тримала в руці хустинку, вітаючи нею Каміллу.
— Я трохи припізнилась, — мовила вона.
Він не відповів. Та й що йому було казати? Втішати її з приводу втрати нареченого, привітати чи потиснути їй руку? її голос був напрочуд беззвучний, а обличчя неймовірно розгублене, — либонь, вона пережила глибоке потрясіння.