Люди з пристані порозходились.
— Ваше око ще червоне, — сказала вона, рушаючи з місця.
Потім озирнулась.
Він стояв.
Тоді вона раптом обернулась і ступила до нього.
— Отто помер, — грубо кинула вона, а її очі спалахнули. — Ви не кажете ні слова, у вас багато гордині. Він був у сотні тисяч разів кращий за вас, чуєте? Ви знаєте, чого він помер? Його застрелили, голова його була геть розтрощена, геть уся його нерозумна голівонька. Він був у сотні тисяч…
Заридавши ридма, вона повільною, пригніченою ходою пішла на дорогу, що вела додому.
Пізнього вечора хтось добивається в хатину мірошника: Юганнес відчиняє двері й виглядає надвір — там, подаючи знаки рукою, стояла Вікторія. Він виходить до неї. Вона шпарко хапає його за руку й тягне за собою на дорогу; її рука немов із криги.
— Краще сядьте, — сказав він. — Сядьте й трохи перепочиньте; ви напружена, як струна.
Вони сідають.
Вона бурмоче:
— Що ви маєте про мене думати, якщо я ніколи не даю вам спокою!
— Ви дуже нещасна, — відповідає він. — Зараз вам, Вікторіє, треба мене послухатись і опанувати себе. Чим я можу вам допомогти?
— Ради Бога, вибачте мені за те, що я вам сьогодні сказала! — стала благати вона. — Так, я дуже нещасна, я стільки років була нещасна. Я сказала, що він був у сотні тисяч разів кращий за вас; то неправда, вибачте мені! Він помер, а він був мій наречений, ото й усе. Ви думаєте, то сталося з моєї доброї волі? Юганнесе, ви її бачите? Це моя обручка, вона в мене вже давно, хтозна-відколи; зараз я її викину… викину! — І вона жбурляє обручку в ліс; обоє чули, як вона впала. — Так хотів тато. Він убогий, жебрак жебраком, а Отто колись би мав купу грошей. «Ти мусиш згодитись», — вмовляв мене тато. «Не можу», — відповідала я. «Подумай про батьків, — казав він, — подумай про Замок, про наше старовинне ім'я, про мою честь». «Гаразд, тоді я вволю вашу волю, — відповіла я, — почекай три роки, й тоді я згоджуся». Тато подякував мені й згодився чекати, і Отто чекав, усі вони чекали; проте обручку я отримала відразу ж. Так минуло багато часу, і я збагнула, що ніщо мені не допоможе. «Навіщо нам чекати далі? Приводьте мого чоловіка», — сказала я татові. «Нехай тебе Бог благословить», — відповів він і знов подякував мені за те, що я згодилась. А тоді приїхав Отто. Я не зустрічала його на пристані, а стояла біля свого вікна й дивилась, як він під'їздив. А побачивши, побігла до мами і плюхнулась їй у ноги. «Що з тобою, голубонько?» — питає вона. «Я не можу, — відповідаю я, — о, я не можу його прийняти, він приїхав і стоїть унизу; ліпше застрахуйте моє життя, щоб я кинулась у затоку чи у водоспад, то для мене найкращий вихід». Мама зблідла як смерть і зайшлася наді мною слізьми. Заходить тато. «Послухай, люба Вікторіє, ти повинна зійти зараз униз і прийняти його», — каже він. «Я не можу, не можу», — відповідаю я, знов повторюючи своє прохання, щоб він зжалився наді мною і застрахував моє життя. Тато нічого не відповідає, сідає на стілець, його проймає дрож, і він поринає в задуму. Побачивши те, я кажу: «Ведіть мене до мого чоловіка, я його прийму».
Вікторія замовкає. Вона тремтить. Юганнес бере її руки і гріє їх.
— Дякую, — каже вона. — Юганнесе, тримайте, будь ласка, мої руки міцніше! Прошу, тримайте! Господи, який ви милий! Я так вам вдячна! Але ви повинні вибачити мені за те, що я сказала на пристані.
— Та то давно забуто. Хочете, я принесу вам шалю?
— Ні, дякую. Одначе я розумію, чому я тремчу, моя голова горить, як жар. Юганнесе, мені треба попросити у вас вибачення за багато що…
— Ні, ні, не робіть цього. Ну от, тепер вгамуйтеся. Сидіть спокійно.
— Ви говорили для мене, виголошували мені слово. Я була сама не своя відтоді, як ви підвелися, і до тої миті, як ви знов сіли; але я чула тільки ваш голос. Він був немов орган, і я впадала у відчай через те, що він мене зачаровував. Тато спитав, чого я скрикнула й урвала вас; він дуже мене картав. Але мама нічого не питала, вона все зрозуміла. Я відкрилась мамі, я їй уже давно все розказала, а два роки тому, як приїхала в місто, знов повернулась до тієї самої розмови. То було тоді, як я вас зустріла.
— Не будемо про те говорити.
— Гаразд, але вибачте мені, чуєте, зжальтеся наді мною! Що врешті-решт я мала робити? Тепер тато снує будинком, никає від вікна до вікна по конторі, для нього то таке жахіття. Завтра неділя; він розпустив усю челядь; це єдине, що він сьогодні вирішив. Він посірів лицем і мовчить, ніби води в рот набрав, — ото так на нього вплинула смерть зятя. Я сказала мамі, що хочу піти до вас. «Нам обом — і тобі, й мені — завтра треба їхати з родиною камергерів до міста», — відповіла вона. «Я іду до Юганнеса», — казала я далі. «Тато не дістане грошей на всіх трьох, він лишиться тут», — відповіла вона, весь час намагаючись перевести мову на інше. Тоді я рушила до дверей. Мама подивилась на мене. «Зараз я іду до нього», — мовила я востаннє. Мама підійшла за мною до дверей, поцілувала мене й відповіла: «Що ж, Бог тобі на поміч!»