— На жаль, у мене не водиться більше десяти крон, якщо вам це на думці. Але підіть до моєї сестри, вона має більше.
І вона з погордою покинула його на самоті.
А зайшовши до своєї кімнати, вона впала долілиць, заламуючи від кохання руки.
Стоїть зима, на вулиці холод, туман, пороша й вітер. Юганнес знов у місті, в колишньому своєму помешканні, де чути, як у дерев'яну стіну шкребуться тополі, і де він не раз вітав зі свого вікна світанок нового дня. Сонця тепер немає.
Його весь час поглинала робота, ті великі аркуші паперу, які він списував і яких ставало дедалі більше в міру того, як він переживав зиму. Там відбилася низка пригод зі світу його фантазії, породженої у безмежну, яснозору ніч.
Одначе дні випадали неоднакові, гарні чергувалися з поганими, а іноді, коли він поринав у роботу з головою, його ні сіло ні впало зачіпала за живе якась думка, слово, чиїсь очі з минулого, вмить опановуючи його настроєм. Тоді він підводився і снував по кімнаті від стіни до стіни; таке з ним траплялося часто, він аж вичовгав на підлозі білий слід, який щодня ставав усе біліший та біліший…
«Зараз, коли я не здатен працювати, не здатен думати, не здатен очуматися від спогадів, мені треба сісти й записати свої переживання однієї ночі. Любий читачу, сьогодні в мене страшенно нездалий день. Надворі мете сніг, вулицею майже ніхто не їздить, все таке сумне, і моя душа схожа на жахливу пустку. Я прогулявся вулицею, а тоді кілька годин никав по кімнаті, намагаючись трішки себе опанувати. Та ось минув полудень, а мені не попустило. Я мав би зігрітися, а не бути холодним і блідим, як згаслий день. Любий читачу, оце в такому стані я спробую описати одну ясну, зворушливу ніч. Оскільки робота змусить мене вгамуватися, то, може, через кілька годин до мене знов повернеться радість…»
Аж тут хтось стукає у двері, й до кімнати заходить Камілла Сейєр — його молодюсінька наречена, з якою він таємно заручився. Він відкладає перо й підводиться. Обоє, усміхаючись, вітаються.
— Ти не питаєш мене про бал, — одразу ж каже вона й падає в крісло. — Я перетанцювала геть усі танці. То тривало до третьої ночі. Я танцювала з Річмондом.
— Який я тобі, Камілло, вдячний, що ти прийшла. Мені дуже сумно, а ти така радісна; це мене розважить, стривай, а в чому ти була на балу?
— В червоному, в чому ж іще. Господи, я не пам'ятаю, та, здається, я базікала за десятьох і багато сміялась. Там було страшенно цікаво. Атож, я була в червоній сукні без рукавів, без жодного натяку на рукава. Річмонд виконує дипломатичну місію в Лондоні.
— Ти ба.
— Його батьки англійці, але він народився тут. Що це в тебе з очима? Які вони червоні! Ти плакав?
— Ні, — відповідає він і сміється, — то я утуплював їх у свої пригоди, де хтозна-скільки сонця. Камілло, якщо ти й справді прагнеш бути чемною дівчинкою, то не шматуй того паперу на клапті, що ти щойно пошматувала.
— О Боже, я забулася, де сиджу. Вибач, Юганнесе!
— Нічого, то лише деякі нотатки. Та слухай сюди: а в твоїх косах, напевно, була троянда?
— Звичайно. Червона троянда, аж чорна. Знаєш що, Юганнесе? Ми могли б майнути у весільну подорож до Лондона. Там зовсім не так погано, як балакають, то просто вигадки, ніби там суцільний туман.
— Хто тобі таке сказав?
— Річмонд. Він це сказав сьогодні вночі, а він же знає, що каже. А ти знайомий з Річмондом?
— Ні, не знайомий. Колись він виголосив слово на мою честь, у нього на сорочці були діамантові ґудзики. Це все, що я в ньому пам'ятаю.
— Він дуже вродливий. О, коли він підійшов до мене, то вклонився й мовив: «Панно, чи ви мене впізнаєте?…» Уявляєш, я дала йому троянду.
— Дала троянду? Що за троянду?
— Ту, що була в моїх косах. Я її йому віддала.
— Виходить, ти по вуха закохалася в Річмонда.
Вона шаріється і шпарко відповідає:
— Аніскілечки, зовсім ні. Буває, що хтось комусь подобається, про когось можна мати гарну думку, але то не… Фу, Юганнесе, ти збожеволів! Я ніколи більше не назву його імені.
— Бог з тобою, Камілло, у мене й гадки не було… не сприймай того так усерйоз… Навпаки, я хотів би йому подякувати за те, що він тебе розважав.
— Атож, те неодмінно треба зробити — не бійся дякувати! Я зі свого боку більше ніколи не заговорю до нього й словом.
Запала мовчанка.
— Ну й гаразд, — каже він. — Ти вже хочеш іти?
— Так, я не можу довше сидіти. А ти впорався з роботою? Мама про те питала. Уяви собі, я не бачила Вікторії багато тижнів, а це її зустріла.
— Зараз?
— Ага, як ішла сюди. Вона усміхнулась. О, якби ти знав, як вона змарніла! Слухай, ти скоро до нас прийдеш?