Я вийняв з кишені книжечку, в яку поскладав клаптики вцілілого документу.
— Гляньте, ребе. Що це може бути?
Він вбрав окуляри, придивився і закивав головою:
— Упізнаю окремі прізвища. Це ті, що власне виїхали. Звідки ви то взяли?
— Це все, що вдалося витягнути з грубки в хаті Альберта Коса. А ці цифри? Що вони означають?
— Та менша — безперечно, кількість членів родини, а більша — гонорар, який вони платили чи то Косу чи його фірмі.
— А у вас є своя версія?
— Є. І вона мені не подобається. Я думаю, що цих людей вже нема на світі. Їх пограбовано і вбито.
— А можливо, є інший варіянт. Можливо, вони сіли на корабель, але не до Палестини.
— В будь-якому разі вони повинні були б зголоситися до родичів.
— Яку тут роль може грати совєтський консулят, з яким дуже тісно співпрацював Кос?
— Відомо яку: вони депонували кошти емігрантів. Мабуть, щось у них пішло не так, як планувалося.
— Ну що ж, дякую вам. В будинку Коса я натрапив на папки з документами на еміграцію. Усі прізвища я переписав. Залишу вам копію. Ці люди ще не виїхали. То, можливо, вдасться їх врятувати.
— Добре, дякую. Шмулику, проведи пана репортера.
Я вийшов з будинку і в брамі зіткнувся з Ґіпсом. Позаторік ми з ним і його нерозлучним кумплем[24] Швелєром незле погуляли на Левандівці, помстившись за побиту дівчину.
— О, Марку! А ти чого до ребе ходив? Ти шо, може, перейшов у нашу віру?
— Нє, мав справу. А ти чого йдеш до нього?
— Та, курди молі, Швелєр пропав.
— Як пропав?
— А во, дурний, зібравсі до Палєстини, поділилисмо наші гроші, які вклали в крамницю, він то всьо комусь здав, а відтак тото мали му доправити до Бухаресту. З Бухаресту я від него листа дістав. Писав, жи всьо в порядку. Потім прийшов лист з Констанци…
— Що він сидить в готелі і чекає на корабель?
— Йо! А ти відки знаєш?
— Ребе показав мені такі самі листи від інших, хто виїхав.
— Ов! То може бути якась каламація[25] з ним?
— Не лише з ним. Але піди з ребе перебалакай. Маєш ті листи?
— Маю. Власне хочу му показати. А ти чуєш — як треба помогти… ну, знаєш… комусь писка напуцувати, то дайсі чути.
— Йо.
— Ну, то ґіт[26]!
4
Вся Академічна від пам’ятника Фредрові аж до Оперного театру називається в народі Корсом, як, зрештою, і в деяких інших містах, що перебували під берлом бабусі Австрії. Корсо — прогулянковий терен, який роїться від перехожих щовечора в будні, а в неділю — по службі Божій аж до пізнього вечора. Корсом не ходять, Корсом гуляють вільним кроком у двох зустрічних керунках, що дозволяє побачити чимало знайомих і вклонитися одне одному — звичай, який прийшов до нас із Венеції. В неділю тут збираються найбільші тлуми, які, зробивши два-три кола, зникають у цукернях та каварнях, а закропивши душу, розбрідаються по хатах на обід. Тут можна побачити безліч людей, починаючи від гімназисток останніх двох років гімназії, яким уже можна дефілювати й показувати свої принади, і завершуючи поважними панами й панями, які показують свої вбрання.
Разом з тим Корсо не однорідне, а ділиться на окремі відтинки. Відтинок від Оперного до Ягеллонської[27] облюбувала єврейська еліта. Наступний відтинок до Марійської площі привабив представників усіх націй і різного віку, так само, як і від Марійської до Фредра з тим, що цьому відтинку надавали перевагу гімназисти і студенти, хоча також і професори, які то поблажливо-усміхнено, то насуплено зустрічалися очима зі своїми учнями.
На Корсо панували свої правила ввічливості, ніхто ні за ким не озирався, навіть за самотніми паннами, ніхто не піднімав голосу, всі розмовляли упівголоса, а то й пошепки, не зупинялися, побачивши знайомого, а швиденько домовлялися про зустріч у кнайпі.
Корсо — то такий суцільний полонез людей, розбитих на пари, людей, що прагнуть не лише показати себе, а й побачити інших і зробити свої глибокодумні висновки. Очевидно, якісь свої висновки робили й ті, що бачили мене з Росею попід руку. Не знаю, чому для неї було так важливо прогулятися в цьому тлумі, але вона врешті сама й пояснила:
— Я ще малою дуже хотіла тут прогулятися. Сама. Але діти могли гуляти лише в супроводі батьків. Ми тоді мали помешкання на Коперника. Одного разу, коли мені виповнилося чотирнадцять, а батьки вибралися до кіна, я взула мамині мешти на високих обцасах, які були на два номери більші. Мені вдалося вислизнути з дому і прогулятися Корсом. Я була така щаслива! І план мій був би вдалим, якби не те, що я раптом зустріла своїх батьків. Вони йшли напроти мене, а я не мала куди сховатися. І коли вони поглянули на мене нажаханими очима, я згоріла на місці. Не сказали ні слова. Але я чимдуж поквапилася додому. Вони повернулися відразу за мною, і тоді я вислухала від мами про дуже сумнівне майбутнє панянок, які полюбляють вечірні прогулянки насамоті. Пізніше я не раз гуляла Корсом, але завше з батьками. І ніколи з кимось під руку.
— Дивно, як тебе відпустили зараз саму.
— А я не сама. На тому боці прогулюється Зеньо.
Я кинув оком на протилежний бік, де ніхто не гуляв, лише сновигали окремі перехожі, і побачив уже знайомого здорового бевзя.
— Він тебе не видасть?
— Зеньо? Він мені вірний навіки. Знає мене змалку. Тоді, коли він мене не впильнував і я вирвалася в маминих мештах на Корсо, його звільнили. Але я влаштувала такі ридання і навіть голодування, що перепросили і взяли назад.
Лагідне надвечір’я обволікувало теплом, легенький вітерець пролітав Академічною, коли ми вийшли з цукерні Залевського. Рося почастувалася тістечками, а я морозивом, скропленим ромом. Ми прогулялися до Марійської площі і назад, а тоді Рося запропонувала піти до кнайпи.
— До якої? — поцікавився я.
— До будь-якої, де я ще не була. А не була я в більшості кнайп.
— Ось ми якраз дійшли до «Шкоцької». Відразу попереджу, що їдження там не надто вишукане, зате величезний вибір напоїв. Що скажеш?
— Ходімо.
В кнайпі було людно, відвідувачі сиділи круг столиків з білого мармуру, на яких громадилися стоси шклянок і келишків. Кельнери спритно протискалися поміж ними, несучи над головами повні таці. Під стінами променіли радісним виблиском оббиті шкірою канапи, і такий самий радісний блиск відбивався на обличчях кельнерів, випрасуваних і виґлянцуваних. Але, роззирнувшись, ми не побачили вільних місць, і довелося нам податися до ресторації в готелі «Жорж». Зрештою, Рося й там ще ніколи не була.
Ресторація не була заповнена, і ми швидко знайшли затишне місце. Стіни тут були викладені мармуром, підлога покрита товстим килимом, зграбні столики і фотелики, стільці і стільчики — все в голубих тонах, тоді як сусідня зала — в помаранчевих, а на столах — срібне накриття і сервізи, порцеляна і блискуче скло. В кутку тихо пригравала капела знаменитого скрипаля Зиґмунта Шатца.
Ми пили вино, а Рося випитувала мене про безліч деталей з мого буремного життя. Її добряче здивувало, що я навіть встиг повоювати, боронячи від москалів Замостя, а потім беручи участь у битві на Німані. Про свої походеньки нічними закладами я волів не пашталакати. Однак намагався розпитати більше про її сестру, щоб довідатися щось таке, що виведе мене на слід Деккера або підкаже справжню причину її загибелі разом із Альбертом Косом.
24
Старольвівське слово, що означає «товариш», «колєга». Слово було поширене серед міських батярів — авантюристів та гульвіс.