Розділ третій
17 серпня 1939 року, четвер
1
Зранку я писав, а по обіді забіг до Обуха в комендатуру. Він відразу привітав мене з тим, що Конарський вже всю справу, пов’язану із вбивством Коса й Каміли, забрав собі.
— То що, він сам і буде розслідувати?
— Нє. Привіз з собою якихось двох пуриців[28]. Він іно буде керувати. Знаєш, як вони вміють. А ти що?
Я переповів розмову з Росею, Кисілем і ребе. Обух похитав головою.
— Так виглядає, що тут ціла шайка працює. Гадаю, нам не варто приховувати цю інформацію від Конарського. Але що тебе найняв Кисіль, не кажи. Лише передай розмову з ребе. Я йому, що знав, розповів. Він був злий, що ми відразу не виставили біля згорілого будинку охорону.
— Ти нічого не чув про Деккера?
— Ні. Конарський теж ним цікавився.
— Де він сидить?
— Через двоє дверей. Тільки не вривайся, а делікатно постукай.
— Гаразд.
Я чемно постукав, з-за дверей пролунало «Прошу!».
— Ага, то знову ви? — усміхнувся не надто радісно Конарський, але потиснув мені руку і запросив сідати.— Комісар мені розповів, що знав, а ви мені розкажіть про те, що вдалося довідатися вам.
Я розповідав, а він нотував, час від часу перепитував, кивав головою. Опісля сказав:
— Я дав розпорядження стежити за совєтським віцеконсулом. Я вже був у еквадорському консуляті і попередив їх, щоб більше тих липових віз нікому не видавали.
— А як же їм виїхати?
— Нехай звертаються до англійського консуляту, який відповідає за еміграцію до Палестини.
— Та ви ж чудово знаєте, що після того, як араби підняли повстання з вимогою заборонити євреям поселятися в Палестині, і після доповіді міністра колоній Великої Британії Малкольма Макдональда, їм не так просто отримати візу. Тепер там діє квота на кількість тих, хто може в’їхати. Залишається лише нелегальний спосіб.
— Слухайте, Марку, ви розмовляєте зараз із державним чиновником. Я вважаю, що все повинно відбуватися за законом. Я закону порушувати не збираюся. Тому всі ці махінації з фальшивими візами будуть припинені. Або еквадорського консуляту більше у Львові не буде. І не переживайте так дуже за євреїв. Вони собі раду дадуть.
— Так, як у Рейху?
— Мене не цікавить, що там у Рейху. Мене цікавить, що тут у нас. Тому я б просив вас ділитися зі мною інформацією, яку ви здобули.
Я кивнув і підвівся. Він простягнув мені руку і додав:
— Мене також цікавить душій. Якщо ви й тут щось довідаєтеся, буду радий почути. Але прошу про одне: нічого поки що в пресу не зливайте.
— Про задушену вже було в пресі.
— Так, але без деталей. Мені паніка не потрібна. Навіщо він це робить? Виймає очі і притрушує цинамоном?
— Він хоче слави і щоб ми знали, що то він.
— Ну, самі бачите, він якраз мріє, щоб усі газети писали про Цинамонового душія.
— Однак застерегти тих, хто з’являється на вулицях пізно вночі, варто було б.
— Чи не здається вам, що вони самі вибрали свій спосіб життя? Там завше є ризик. Трапляються й сексуальні маніяки, які луплять їх по обличчю, шмагають різками чи батогом, запихають в «ціпку» огірки, пляшки і таке інше. І вони терплять, бо за таке отримують більший гонорар.
— Була задушена фордансерка, яка не займалася проституцією.
— Ви вірите в нічних танцівниць, які за добрі гроші не ляжуть з вами до ліжка?
Курча! Я вже не вірю навіть у касирок. Але змовчав, і на цьому ми розпрощалися.
Я вже хотів іти, коли побачив, як капрал Радомський з агентом Рачеком привели до кабінету комісара дивну парочку — обоє молоді, гарно вбрані, інтелігентний вигляд, руки в молодика були сковані кайданками за спиною, а в жінки спереду. В обох зацькований вираз на обличчі. Мені стало цікаво, хто це, і я увійшов услід за ними.
— Попалися! — втішено повідомив Радомський.— Там, де ми й зробили засідку.
— Це неправда! — верескнула молодичка.— То була провокація! Ми будемо судитися!
— Чудово,— усміхнувся комісар.— Докази зібрали?
— Аякже! — тішився капрал.— У них вдома був цілий склад того добра.
— Веди їх на допит. У різні кабінети.
Коли вони вийшли, я запитав:
— Що то за одні?
— Шахраї. Казімєж Хмєлєвіч і його жона Ріта. Вчащали до лікарських кабінетів. Жінка вдавала, що має хворе серце. Лікар її оглядав, а вона за хвилю хапалася за серце і просила води. Поки лікар вибігав по воду, вони крали рецептурні бланки, а потім вписували на них морфій і йшли до аптеки. А вечорами той Хмєлєвіч, озброївшись шприцом і пляшечками з наркотиком, обходив вулиці Рейтана, Коперника, Різницьку, Джерельну і пляц Бернардинський, де збираються повії, пропонуючи давку морфію за певну оплату. Заштрики робив сам в погодинних готеликах або в брамах. Ми зробили засідки в кількох докторів, і так вони попалися.
Раптом в комендатурі затраскали двері, затупотіли черевики. Обух теж схопився, вкладаючи до кобури пістолет.
— Що сталося? — здивувався я.— Куди так нагло?
— Облава! — кинув лише одне слово і поквапився до виходу.
Я ніколи не був свідком облав ізсередини, хоч і описував їх у репортажах, але при цьому залишаючись збоку, не беручи безпосередньої участі. Зараз я міг приєднатися до поліції і вирішив піти з Обухом.
Облави, які час від часу влаштовує поліція у Львові, завше захопливе видовище. Львів, як і кожне велике місто, повне таємничих закамарків, загублених від людського ока в мороку кам’яниць, слугує чудовим сховком для всіляких шахраїв та кримінальних злочинців. Схопити злочинця, який після виконаної «роботи» загубився у міському лабіринті, потребує надто багато зусиль. Якщо мова про «грубу рибу», рецидивіста або «кримінальника нотованого»[29], то рано чи пізно поліція його вистежить або в його знайомих, або у колєжанки, бо всі колєжанки теж дбайливо «нотовані». Гірше з меншими «рибками». Хлопчина, що вириває жінці з рук торбинку, злодій, що витягає на ринку або в трамваї гаманця з кишені, злочинець, що прокрадається вночі до помешкання або переслідуваний розшуковими оголошеннями провінційний бандит від моменту, як зникне у великоміській джунглі, випадає на довший час з поліційного горизонту.
Раптова облава — один з найуспішніших методів арешту дрібних злочинців. Як рибалка, закидаючи сіть у море, сподівається багатого полову, так і поліція, оточивши якусь місцину, знає, що серед багатьох затриманих осіб знайде тих, кого віддавна шукає.
Львів, розташований у долині Полтви, оточений з усіх боків безлюдними вертепами, ярами, лісами і узгір’ями, які становлять чудову криївку для типів, що не бажають з тої чи іншої причини зустрічатися з представниками влади. Влітку прочісування такого величезного терену вимагає чималих зусиль. Майже неможливо докладно перешукати усі ті яри, пагорби й ліси, аби хтось не уник очей облавників. Куди легше взимку, коли мороз і сніг виганяють підозрілих типів з готелів «під зоряним небом». Тоді їхньою криївкою стають покинуті взимку цегельні, якісь шопи, що пустують за містом, або склади, погано пильновані сторожами.
Поліція частенько влаштовує облави на базарах. Особливою популярністю користуються Кракідали і торговиця досить підозрілого типу на площі Сольській[30], на якій громадиться величезна кількість покупців і продавців. Але серед них також сновигають ті, що з гендлем не мають нічого спільного. Кожного злодія оточує група пасерів — скупників краденого. Вкрадені речі йдуть до великого коша, а потім відбувається блискавичний аукціон. Злодій швидко ховає гроші і йде до найближчого шинку поділитися зі спільниками.
На таку облаву збирають щонайменше сотню мундурових[31] і тайняків, чи то пак агентів. Я приєднався до останніх. Власне, з них усе й починається, бо спочатку на площу просочуються саме вони — люди в цивільному — і набитим оком фіксують підозрілих типів. Моє не набите око теж помічає особливий тип злочинців, який вирізняється від решти тлуму,— вони лише вдають, що шукають щось для купівлі. Перша їхня ознака — це торбинка під лівим раменом, попід яку вони засовують руку і мацають чиїсь нагрудні кишені. Перед ними завше тупцяє зо два таких, що чинять тісняву. Раптом різко зупиняються і, стримуючи всіх за собою, розпитують продавця, скільки там що-небудь коштує. А ззаду напирають на обрану жертву інші, і в тому тлумі працює злодій з торбинкою.
31
Мундуровий — вбраний у форму