Очі у них зіркі й підозрілі, тут треба пильнувати, щоб їх не сполохати. Всі агенти справно грають свою ролю, намагаються не звертати на себе уваги, ходять або поодинці, або удвох, не більше. Поліціянти сходяться на площу бічними вуличками теж по одному, по два. Злодії вирізняються неабиякою чуйністю, і поява більшої групки ґранатових мундурів викликала б миттєву паніку, тоді вони тільки їм відомими переходами й брамами потрафлять за кілька секунд зникнути.
Поліція нарешті перекрила усі вулиці настільки щільно, що проскочити непомітно не вдасться нікому. Тепер почалося вилапування «риб». Таємні агенти сортують публіку на площі: порядних залишають у спокої, підозрілих спроваджують до складу старих театральних декорацій, який розмістився поруч. Тут відбувається попередній допит. Осіб, що мають папери в порядку, відразу звільняють, у кого нема документів, відправляють до комендатури, де почнеться копітка, часом кількаденна процедура з’ясування особи.
Я бачу, як підозрілі типи нервово метушаться, виймають гроші, щось швидко купують, ховають в черевики, в рубчики, щось комусь передають.
— Що відбувається? — запитую в Обуха.
— Зазвичай на кожній такій облаві вдається виловити розшукуваних злодіїв,— пояснює комісар.— Знаючи наперед, що їх далі чекає, вони на всі гроші, що мають при собі, закуповують папіроси і ховають у всіх можливих закамарках одягу. Брак тютюну для них — найтяжча мука під час довгих днів ув’язнення.
Облава завершена, агенти й поліція зникають, базар заспокоюється і вирує вже спокійно, без нервів. А ми з комісаром йдемо на пиво. На Ринку під парасольками сідаємо за столик, і Обух каже:
— Коли-небудь прихоплю тебе на облаву в Пасаж Миколяша. Але то восени, коли негода вилюднює базари. Там у нас значно легше завдання. В дощову пору пасаж збирає під своїм зашкленим дахом чималу зграю злодіїв та шахраїв, але на облаву туди вибираються заледве кілька поліціянтів. Вони перекривають обидва виходи з Коперника і з Крутої[32], а потім починається перевірка документів.
— А як відбуваються облави взимку? — запитав я, старанно нотуючи оповідь Романа до записника.
— Узимку ми влаштовуємо облави на приміських цегельнях. То улюблене місце всіх бездомних і розшукуваних. У так званих люфтах, нішах, до яких вкладають цеглу для випалювання, досить багато місця. Там вони не тільки живуть, але й роблять склади краденого. Всі цегельні розташовані обіч колії, і часто саме там зберігаються викрадені у потягах речі. Тому, щойно трапляється якась більша колійова крадіж, поліція відразу вирушає до тих криївок, і вкрадені товари часто встигають повернутися до своїх господарів. Цегельня працює цілодобово, отже, заселяють її тільки взимку. Інша річ закинуті цегельні. О, там життя буяє цілий рік. А люфти поділені на загальні й окремі. В загальних сплять чоловіки, в окремих — закохані пари. Інколи звичайні подружжя.
Слова комісара під моїм пером набирають дещо пафосного звучання, але мої читачі таке люблять, репортаж не повинен викликати огиди, а подекуди навіть має схиляти до співчуття: «Одних вигнала на узбіччя нужда й безробіття, інших — конфлікт з параграфами карного кодексу. І ті й ті мають поважні причини, аби при появі поліції зашитися в найтемніший кут нашвидкуруч зімпровізованих леговищ, і навіть ще там закривати дбайливо обличчя: одні з сорому, а інші, остерігаючись розпізнання. Допіру там, у протухлій атмосфері бруду, нужди і безнадійного ранку, є змога наочно переконання, як виглядає деморалізація. Ті самі постаті, яких бачиш при світлі дня на вулицях міста, не роблять такого гнітючого враження, бо навіть і в тому безпретензійному світку зобов’язують певні засади перед виходом у широкий світ. Вони миються і чистять вбрання та взуття. Але там свої серед своїх не завдають собі жодної зайвої праці. Тільки там побачити можна трагічний образ падіння людської гідності, який на понурому тлі розвалин цегельні стає особливо приголомшливим».
2
«Брістоль» на Легіонів[33] пульсував неоновими вогнями й манив голосною музикою. Я увійшов і відразу потрапив у середовище публіки, яка реготала, танцювала і пила з таким запалом, наче то було святкування Нового року.
Я підійшов до бару і запитав про Бронка.
— Оно в карти грає,— кивнув бармен на столик, до якого не сягало світло жирандолі.
За столом сиділо троє, всі в капелюхах, у кожного з писка стирчала папіроса.
— Той в картатій маринарці? — запитав я.
— Нє,— сказав бармен.— Той у сорочці з закасаними рукавами. Коли в Бронка рукави не закасані, з ним ніхто грати не сяде.
Бронко виглядав так, мовби зійшов з кіноекрана — типовий підкорювач удовиних сердець: прилизане і змащене бріоліном блискуче волосся, тоненькі вусики і золотий сиґнет на пальці. Помітивши мене біля столу, Бронко підняв голову. Я підморгнув йому. Він поклав карти на стіл і сказав:
— Всьо, хлопаки, фалюйте. Маю справу на мільйон.
Ті двоє не надто приязно зиркнули на мене, але слухняно вшилися.
— Сідай коло мене, бо, коли музики заграють, не будемо одне одного чути,— сказав Бронко.— Шо будеш пив?
— Коньяк.
Він похитав головою:
— Я би ті не радив. Вони закалапуцькають якусь холєру і скажут, жи то коньяк. Але я ті вгоджу чимось ліпшим.— Він покликав кельнера і сказав: — Принеси моєї.
— Скільки? — поцікавився кельнер.
— Чвертку. А до того чорний хліб і шкварки.
— І що то за напій? — запитав я.
— А во спробуєш. Перша кляса. Мій кумпель жене з пшениці і ячмінного солоду, а потім витримує в дубових висмалених діжках. Старовинний шкоцький рецепт.
— І вони цим напоєм тут торгують? — здивувався я.
— Для своїх.
— І як він у них називається?
— У’іскі!
Я засміявся. Кельнер приніс замовлене і поставив на столику. «У’іскі» налите було в прозору карафку і мало приємний світло-каштановий колір. Кельнер налив нам у чарки і відійшов. Я взяв свою й понюхав. Пахло цілком пристойно.
— Га? — кивнув Бронко на карафку.— Перша кляса.
Я випив. Авжеж, це й справді був добрий напій.
— Так, ти не збрехав,— погодився я.— Перша кляса.
Ми закусили хлібом зі шкварками, і Бронко промовив:
— Дивисі. Заки ти туди прийдеш, я вже там буду крутився. Ти за мною позирай. Я виберу такий момент, жиби віцеконсул сів біля грального столу, а не стояв. І вдам п’яного. Перечеплюся ніби і звалюся на него. А в руках у мене вже буде гаманець. Ну, ти тоді й підскочиш. Тіко не вали мене моцно по писку. Бо я теж можу.
— Ти забув, що будеш п’яний,— засміявся я.
— Нічо-нічо, коли мене б’ють по писку, я скоро тверезію.
— А ти в своєму житті вже крав чужі гаманці?
— А чо ти питаєш?
— Ну, бо хочеться знати, наскільки ти це вправно робиш.
— Хочеш знати? — усміхнувся він.— Ти вже це знаєш.
— А то ж як?
— А помацай кишені.
— Курва! — здивувався я, запхавши руки в кишені.— Ти витяг в мене сотку.
Бронко простягнув мені банкноту, тримаючи між вказівним і середульшим.