— Ти так двома пальцями й витягнув? — запитав я.
— Йо. Не носиш гаманців?
— Мені все здавалося, що так безпечніше. Та й ніколи я не ношу з собою більшої суми.
— Ну, то вип’ємо за знайомство. Кисіль казав, що ти репортер. Але там, в казині, ліпше тобі прикидатися кимось іншим.
— На жаль, багато хто мене знає. Може, й віцеконсул пізнати.
— Тоді моя тобі порада. І то забездурно. Не хвалися працею в газеті перед тими, хто тебе ще не знає.
Дорогою додому я зазирнув до кнайпи Мусяловича. Людвіка була в суконці Емілії. Я поволік її до себе. Вранці я сказав, аби забрала собі всі ті сукні. А вона відповіла:
— А нащо? Най в тебе будуть. Все одно я збираюся до тебе переїхати.
Я вдав, що не почув.
3
Дівчина вийшла з ресторації добряче підхмелена. Її похитувало, вона відчувала втому, протанцювавши кілька годин. Кавалер чекав на вулиці й курив. Йому вдалося її вмовити, щоб повела до себе. Та й чому б ні? За десять золотих! То не щодня така пропозиція. Давно вже вирішила, що за малі гроші ні з ким не піде й до себе не поведе. А цей має. Вгощав і її, й інших дівчат.
Йшли мовчки. Тепла погідна ніч звучала сюркотом стрикоників з парку Костюшка, рехканням жаб у ставку і писком кажанів. Вони йшли вулицею Третього Мая[34], а на розі Словацького вона попрохала:
— Дай закурити.
Чоловік вийняв цигарничку, відчинив і простягнув. Його теж похитувало від випитого. Дівчина взяла папіросу, а він припалив.
— Гроші наперед,— сказала вона.
— Ще чого! — обурився він.— Ми ще не дійшли до твоєї хати.
— Вже близько.
— В хаті дам.
— Нє. Я винна шимоновій[35],— збрехала вона.
Насправді не була винна, але домовилася, що буде віддавати їй зарібок на зберігання після того, як один клієнт спочатку дав їй гроші, а потім, по всьому, забрав та ще й по писку траснув. Послугами альфонса вона воліла не користуватися, бо вона ж не повія. Вона не лазить вулицями, як ті… Ні, вона ніколи так низько не опуститься.
— Шо мені до твоєї шимонової? — буркнув клієнт, але поліз у кишеню і простягнув п’ять золотих.— Решту потім.
— Нє,— захитала вона головою і відвела його руку набік.— Так не піде. Мене не здуриш.
— Я не збираюся тебе дурити. А ти можеш.
— Я? — Вона щиро обурилася.— Іди ти під три чорти! Забирайся! Я передумала!
Він намагався її заспокоїти, але вона відштовхнула його і, спотикаючись на високих обцасах, пішла в напрямку вулиці Крашевського попри парк. Чоловік ще хвильку дивився їй услід, потім сплюнув і поплуганився до центру.
Дівчина йшла, відчуваючи, як хміль її все дужче й дужче пробирає. Раптом її охопила тривога. Вона стала озиратися, поглядаючи на парк, звідки долинали шелест і шемріт, мовби хтось таємничий нашіптував щось невиразне. Їй хотілося бігти, але була дуже натомлена. Лунко цокотіли кроки. Врешті скинула мешти і далі йшла боса. Йти стало легше.
Темрява заволоклась туманом. До її будинку зоставалося метрів сто, коли почула хурчання авта, яке під’їхало до парку. Світло фар протяло світляним стилетом вулицю і згасло. Біля входу до парку машина зупинилася. Траснули дверцята. Нарешті жива душа, заспокоювала вона себе. Напевно, закохана парочка. Незабаром почула за собою приглушені кроки. «То, певно, той…— подумала.— Передумав?» Озирнулася. Нікого не було видно, але вона відчувала, що хтось за нею йде. Хтось скрадається, бо кроки то чути, то не чути.
— А що? — гукнула в туман.— Передумав? Добре… Пішли… Дідько з тобою.
Той не відповів. Але нарешті кроки залунали гучніше, впевненіше і стали наближатися. Дівчина зупинилася.
— Чого мовчиш? Я не люблю мовчунів.
За мить з загуслої оливної темряви виплив високий незнайомець у білій сорочці. За ним виднілася темна тінь чи постать ще когось, нижчого зростом. Дівчина припала спиною до муру. Її нудило. Незнайомець зупинився і придивився до неї.
— То не він…— зітхнула вона.— Чого ви мене роздивляєтеся?
— Хочу тебе підвезти,— промовив чоловік каліченою німецькою.
— Нема потреби. Я вже під хатою.— Вона рушила вперед, але він її догнав і припер до муру.— Що таке? — зойкнула.— Я буду кричати.— Намагалася відбиватись, але вмить замовкла, коли їй до обличчя приклали губку з ефіром, а шию стиснули, наче обценьками.
Тепер вона лише стогнала, за мить випустила з рук мешти, її ослаблене тіло опало на руки незнайомця, а потім її поволокли до парку і кинули на траву. Вона була без пам’яті, коли з темряви вийшов той, другий, і став її роздягати. Робив це швидко, нервово. Легенькі майточки розірвав одним рухом, а тоді навалився на неї.
Певної хвилі вона все ж отямилася, відчула на собі важке тіло і спробувала закричати, але тільки захрипіла. Її голосові зв’язки були пошкоджені. Ґвалтівник ще кілька разів сіпнувся і застогнав від насолоди, відтак став на коліна і, вхопивши її за шию, додушив. З його вуст лунало тихе вдоволене хихотіння.
Потім він вийняв з кишені ложку і обережно вийняв у дівчини очі. Його напарник простягнув йому слоїка, душій опустив туди одне око за другим. Напарник сховав слоїк до кишені і зачекав, коли душій притрусить цинамоном очодоли і опорядиться, перш ніж вони рушать до авта.
Розділ четвертий
18 серпня 1939 року, п’ятниця
1
Ім’я другої жертви мене схвилювало.
— Є вже друга. Вбивця той самий,— сповістив мене Обух телефоном пополудні.— Ти й далі будеш відсиджувати дупу?
— Друга? — повторив я.— Хто вона?
— Ти її знаєш.
— Господи! — вжахнувся я, перебираючи в пам’яті всіх дівчат, яких знав.
— Аґнєшка,— повідомив Обух, і я захлинувся повітрям.
Аґнєшка, моя знайома фордансерка з ресторації «Варшава». Бідне дівчисько, яке намагалося будь-якою ціною вижити в цьому світі, працюючи танцюристкою в кнайпі, а зо два роки тому я зустрів її зимової ночі на левандівському мосту — вона намагалася скочити з нього під потяг, бо її покинув кавалер, а вона не мала чим оплачувати помешкання. Я врятував її і влаштував на роботу в ресторацію. Потім вона знайшла собі заможного опікуна, але його вбили. Давненько я її не бачив. А однак довелося побачити ще раз.
Обух закликав мене до себе і знову повів до трупарні. З нами пішов і капрал Радомський, замріяно жвакуляючи щойно купленого пампуха, але перед дверима трупарні він зупинився, щоб дожувати, а вже відтак увійшов. Юзик Шнайдер був на місці. Аґнєшка теж. Я ніколи не бачив її голою. Тепер побачив. Гарна фігура, невеликі перса з почорнілими пиптиками і темні пруги на шиї.
— Що скажеш? — запитав Обух Юзика.
— Задушена, як і тамта,— промовив той, закурюючи простягнуту Обухом цигарку.
— І зґвалтована? — запитав Обух.
— І зґвалтована. Спочатку він її придушив лише злегка. Потім роздягнув, насолодився і додушив.
Комісар оглянув шию дівчини.
— Подряпин не бачу. Душив у рукавицях.
— Він собі не зраджує.
— Можеш визначити час смерті?
— Між двадцять третьою вечора і першою ночі.
— Де її знайшли? — запитав я.
— В парку Костюшка,— відповів Обух.
— Чого би вона в такий час швендяла парком? — здивувався я.
— Нє, її схопили і заволокли туди. Ми оглянули місцину і знайшли її мешти метрів за двадцять від того місця, де лежав…— мабуть, хотів сказати «труп», але поправився: — де лежало тіло. Марку, може б, ти пішов у «Варшаву» та перебалакав з дівчатами? Тобі це гарно вдається. А ти, Радомський, знайдеш її родичів і повідомиш про біду.
35
Шимон — сторож, що мав помешкання в партері (зараз це перший поверх), зачиняв і відчиняв браму та прибирав довкола будинку. Шимонова — жінка сторожа