— О! Знову я! Нє, щоб мене у «Варшаву» послати! — буркнув капрал.
Раптом щось мене зачепило в мертвій дівчині. Щось тут було не те. Я уважніше придивився до її обличчя.
— Що ти там побачив? — запитав Обух.
— Очі,— відповів я.— Це не її очі.
— Що ти таке кажеш? — Він теж нахилився до її голови, а за ним і Юзик, і капрал.
— Це не її очі,— повторив я.— Минув рік, коли я востаннє бачив її, тому не відразу це помітив.
Юзик узяв пінцет, підважив одне око і легко його вийняв. На нас глянула темна яма очодолу, притрушена цинамоном.
— Так, він вставив їй чужі очі,— сказав він.— А ці вийняв у когось доволі акуратно, ніде не пошкодив. Мабуть, вибирав ложкою.
— То це були очі тамтої? — вигукнув комісар.
— Якої тамтої? — не зрозумів я.
— Першої,— пояснив Юзик.— Перша жертва була без очей. Мабуть, це її очі.
2
За дня кам’яницями совгаються сонячні зблиски, притлумлені одностайною сіризною мурів і порохами, а коли починає спадати ліловий сумерк, місто прокидається до нічного життя. Спалахують кінкети вуличних ліхтарів, неонові реклами ряхтять червоними, зеленими, блакитними, жовтими зблисками. Нічні ресторації заповнюються, особливо танцювальні заклади, миготять чорні чоловічі костюми, барвисті сукні яскраво мальованих жінок, лунають звуки галасливої оркестри і шепіт солодкий «будь моєю…», а у відповідь — дзвінкий сміх.
На батярських околицях теж починає буяти життя в душних задимлених спелюнках при звуках гармонії, тут теж бавляться, хоч і по-своєму. Але тут не знають компромісів, тому не раз закінчується любовна драма криваво: за зраду куля в чоло або ніж у серце приятеля чи коханки…
Чотири тисячі повій, явних і потаємних, вражаюча армія жінок, які продають своє тіло і свій гонор. Час від часу арештовують гендлярів живим товаром, та це нікого не зупиняє.
Повії тепер дешеві та невибагливі. Ті, що чекають нагоди під дверима шинку або неподалік двірця, коштують півтора золотих — стільки ж, як п’ять оселедців або п’ятнадцять кіл цибулі чи картоплі, або півтора кіла телятини, або кіло свинини, або п’ять хлібин, або два з половиною десятки папірос уроздріб, або півтора літри сметани. За півтора золотих можна переночувати у приватному притулку або з’їсти два обіди в пані Теличкової, а три — у шинку на околиці. Але з тих півтора золотих, що клієнт сплачував за послугу, вулична дівчина мусила один золотий віддати господині, яка здавала їй кімнату для любощів. Взамін, окрім ліжка, клієнт отримував дешеве пійло. Виживати в таких умовах повіям було непросто.
Краще ведеться прихованим повіям, які не волочаться вулицями, знаючи, що для багатьох чоловіків жінка з офіційною маркою повії має найнижчу цінність. Тому вона намагається замаскувати таке враження і виходить до міста, перевдягнена за служницю, з кошиком в руці, до якого задля більшого ефекту кладе дешеву зеленину. В такому маскараді сідає переважно на лавці в Єзуїтському парку, нібито перепочити. Помітивши на лавці самотню дівчину, яка при цьому ще й зальотно всміхається, спокусившись на дешеву здобич, чоловік присідає до неї і по короткій розмові робить їй еротичну пропозицію, яку вона охоче приймає.
Повія інтелігентніша, маючи на меті заробити якомога більше, виходить на лови, як «вдова в жалобі». Зодягнена в товстий креп, обличчя затулене непрозорою вуалькою, сідає зазвичай на лавці в Стрийському парку, а побачивши прогульковича, який їй здається достатньо заможним і достатньо дурним, починає сердечно плакати і, витираючи сльози хусточкою, кидає з-під вуальки кокетливий погляд на свою жертву. Треба бути циніком і мати тверде, як камінь, серце, щоб не відчути зворушення від сліз удови в жалобі. Наївний обиватель, звісно, спалахує співчуттям і сміливо сідає біля неї, питаючи: «Чому пані добродійка плаче? Чи не міг би я бути для вас чимось корисним?»
На такий жалобний фортель і сльози не раз клюють навіть бувалі кавалери. Стати опікуном і розрадником молодої, вабливої вдовички — надто спокуслива перспектива, щоб їй опертися.
Більшу оплату за любовні послуги отримували кельнерки, касирки, танцівниці, акторки, бо не вважалися офіційними повіями. А ще більшу оплату отримували елітні куртизанки, які не тинялися вулицями і приїжджали до клієнта лише за викликом.
В багатьох вечірніх дансингах фахові танцюристи, чи то пак фордансери часто зваблюють багатих заміжніх пань, аби потім їх шантажувати, а ті, переживаючи за свою честь і опінію, боячись скандалу, відкуповуються коштовностями за мовчання пройдисвітів.
Газети раз по раз описують нові афери, облави на нові будинки розпусти. Просто в центрі міста в чудово облаштованих апартаментах було організовано дім зустрічей, який відвідували так звані пані з товариства, що своїм тілом допомагали рідним чоловікам у битві за добробут. А власник однієї з найвідоміших аптек виявився ватагом банди торговців наркотиками. Днями викрито палярню опію. Така хроніка щоденного життя королівського міста.
В ресторації «Варшава» не було того вечора людно. Велика червоно-золота заля, притемнені світла, гомін безлічі голосів, випари алкоголю, нікотину і звуки джазбенду. На овальному паркеті кільканадцять пар ритмічно рухаються в такт екзотичній мелодії. А за окремим столиком сидять фордансерки — фахові танцюристки і дівчата, які готові скрасити будь-яке товариство,— високі і низькі, тлусті і худі, білявки, рудавки і чорнявки, Мані, Стасі, Ясі чи претензійно Віолєтти, Юлітти і Йолянти, дбайливо зачесані, яскраво намальовані і вбрані з перебільшеною витонченістю.
Ніби такі різні, а такі подібні. Вони пильно оком озирають залу, оцінюють гостей, обговорюють їх, вгадуючи, що можна чекати від того чи іншого, і чекають, коли їх запросять до товариства, де вони зможуть вдосталь наїстися і напитися, добре забавитися і «зробити рахунок» для дирекції закладу. Запросини до товариства відбуваються по-різному. Одні відвідувачі запрошують спочатку танцівниць до танцю, потім самі провадять їх до свого столика, інші пишуть білетики, які посилають через кельнера облюбованій дівчині, переважно танцівниць замовляють у кельнера так само, як закуски і напої.
Ось їхні очі зблиснули, вони випросталися і випірнули з задуми, бо їхню увагу прикувала поява нових гостей. Компанія елєґантних старших панів зайняла великий столик навпроти дівчат. Директор вітає їх з пошануванням, кельнери згинаються в уклонах, заклопотані обличчя танцівниць роз’яснює усміх. Нарешті зараз почнеться забава.
Я сів на стілець біля бару і замовив коньяк. За хвилю до мене підсіла дівиця з копицею темного волосся і цигаркою в немилосердно напацьканих вустах.
— Котику,— просюркотіла вона прокуреним голосом,— вгостиш і мене? Я Магда.
Я зміряв її уважним поглядом і запитав:
— А не скажеш, де Аґнєшка?
— Аґнєшка? — вирячилася вона на мене.— Ти з дуба впав? Нічого не чув?
— А що я мав чути?
— Та закатрупили її.
— Справді? — Я вдав неабияке здивування.— Шкода. Гарна була дівчина.
— У нас гарних багато. То як? Вгостиш?
Я кивнув барменові, й він налив їй коньяк. Ми цокнулися й випили.
— У неї була подруга…— промовив я.— Як же її…
— Сабіна.
— А-а, так-так… Сабіна. Де вона?
— А ти її знаєш?
— Нє, просто Аґнєшка розповідала щось про неї.
— Оно танцює… Бачиш — з тим грубасом?
— Йо, бачу. А розкажи мені, як загинула Аґнєшка.
Далі я почув усе те, що знав, крім одного: вона не йшла додому сама. Хтось її чекав перед виходом і хтось її проводжав. Магда його не бачила.
Тим часом музика вмовкла. Сабіна підплила до бару. Була розпашіла, а волосся прилипло до спітнілого чола. Її погляд упав на нас. Магда сказала:
— Він питав про Аґнєшку.
Сабіна спохмурніла.
— Ви не бачили, хто її проводжав? — запитав я.
— А ви шо, з поліції?
— Нє.
— То чого питаєте?