— Тою самою! А потім?
— Потім пішли до мене.
— Коли саме?
Це вже мене почало дратувати, і я бовкнув:
— Нехай капрал скаже, він же ж допитав шимона.
Радомський скривився і пробурчав:
— По другій вони прийшли.
— І тота Ірма теж усе це підтвердить? — не вгавав інспектор, але я змовчав.— Де ви зазнайомилися з Ірмою?
Я кинув оком на Обуха. Він ледь помітно хитнув головою. Кисілеве казино, мабуть, краще не згадувати.
— В «Ромі» на каві.
— Коли?
— Кілька днів тому.
— Точніше?
— Мммм… Минулої неділі.
— І так відразу у вас зародилися теплі, зворушливі стосунки? Вона хто? Теж танцівниця?
— Ні. Вона з вищої сфери.
— Наскільки вищої?
— Вона живе в тети. Тета світська левиця.
— Пане інспектор,— втрутився Обух.— Я знаю Марка безліч років…
— Я знаю, що ви знаєте,— обірвав його Ґождзєвскі.— Мене турбує лише те, що завше якимось чином його довгий ніс опиняється швидше за ваші носи там, де насправді його ніс і не повинен опинитися. Ще одне питання, Марку. З Людвікою у вас були такі ж теплі стосунки?
Я кивнув.
— Ото франца[46]! — не стримався Радомський.— Треба ще ту Ірму перевірити. Що воно за пташка.
— Ірму допитає комісар,— відказав твердо інспектор.— Додзвоніться до неї… Коли відіспиться. Ходімо, капрале.
Коли за ними зачинилися двері, Обух пирснув сміхом.
— Але ж ти зашкварився! То де ти Ірму підчепив?
— Та де ж, як не в Кисіля.
— Треба її попередити, щоб її свідчення не відбігали від твоїх. А тепер мені розповідж детально про свої розмови в казино.
3
О другій ми вийшли з комісаром до «Шкоцької» і пообідали. Потім я з його кабінету зателефонував Ірмі. Вона вже встала і вуркотливим голосом повідомила, що мене вибачає. Я не второпав, за що вона може мене вибачати, але напровсяк подякував.
— Зозулько, як я тебе й попереджав, з тобою хоче перебалакати комісар поліції.— Вона зітхнула.— Це мій давній товариш. Він тобі сподобається.
Вона зітхнула вдруге.
Обух, слухаючи мене, усміхнувся і підкрутив вуса.
— Ти справді хочеш, щоб він мені сподобався? — запитала ображеним тоном Ірма.
— Як людина,— пояснив я.— Але ти не повинна згадувати казино. Ми з тобою познайомилися минулої неділі в «Ромі».
— В «Ромі»? Але я ще там ніколи не була…
— То нічого.
— Як нічого? А коли мене запитають, які там столики — круглі чи квадратові? А які там мальовидла на стінах?
— Ти вже забула, що я тобі перед тим сказав? То мій товариш. Ніхто до тебе доколупуватися не буде. А хоча… Коли ти будеш готова?
— За пів години.
— Гаразд. Чекатиму тебе в «Ромі».
— А де та «Рома»?
— Просто на розі Фредра і Академічної.
— Так би й відразу. Цьом.
Я поклав слухавку. Обух похитав головою.
— Ті баби тебе колись доведуть до біди.
— Хто б казав?
— А що? Я так не волочуся, як ти. І взагалі я женюся.
— Ти? Ну нарешті! І хто ця неймовірно щаслива панна?
— З порядної родини. Донька священника. Пече такі смаковиті пляцки, що можна забути про все на світі.
— Де пече?
— Та де? Вдома в себе. В Рудному. Що за питання?
— Я думав, що вона в тебе вдома пече. Бо знаєш, траплялися мені такі панни, які теж ніби в себе вдома пекли, а насправді то пекли їхні матусі або дещо шкарадніші сестри. А коли вони опинялися в моїй хаті, то не годні були навіть яйця всмажити, аби не пригоріло.
— Ох ти ж вибредний! Не біда, якщо тестьова буде пекти. А вона навчиться.
— Що ж, тоді вітаю тебе.
4
«Рома» славилася тим, що тут можна було оглянути всі найважливіші місцеві і німецькі, французькі та англійські газети. Тому публіка сюди приходила вишукана. Тільки в «Ромі» подавали всі відтінки кави-капуцина — «Shale Gold», «Shale Nuss», «Nuss-braun», «Braun», «Capo», аж до найтемнішої «Schwarzer gespritzt».
Недарма про цю каварню гадав австрієць Йозеф Рот, провідавши Львів: «Є літературна каварня, що називається “Roma”. Сюди навідуються добропорядні обивателі, і тут стираються межі між бюрґерством і богемою. Тут засиджуються і син відомого адвоката, і режисер, і літератор. За сусіднім столиком можуть сидіти їхні родичі. Всі грані невиразні, ледь помітні». Кажуть, що той Рот ще й письменник, але руки мої до нього не доходили.
Я сів за столик біля вікна, замовив каву і став чекати. За більшістю столиків сиділи самотні завсідники, які ревниво дотримуються усіх своїх призвичаєнь. Від найдавніших літ з’являються вони завше пунктуально о котрійсь годині, сідають за свій неодмінний столик під лицарським щитом і, п’ючи незмінну чорну каву, переглядають газети в роками усталеній черговості. З регулярністю військової варти переходить із рук в руки газетний стіл, як і столики з шахами.
Ірма вбралася як на прийняття, а не на допит в комендатуру. На її обличчі грала знадлива посмішка.
— Ти кудись іще зібралася, окрім поліцейської комендатури? — поцікавився я.
— Тета мене тягне до філармонії. Приїхав італійський тенор.
— О! Ти таке любиш?
— Люблю. Але без тети. А ти? Куди нині поволочишся?
— Піду до хати дописувати репортаж.
— Про кого?
— Про фордансерок.
— А котрась із них буде присутня? — запитала вона з усміхом.
— Ще чого! Будеш каву?
— Ні. Вже випила. Можливо, я забіжу перевірити, як ти працюєш. Якщо вдасться вирватися від тети.
— Ти так навмисне сказала, щоб я був насторожі?
— А ти собі думай, що я мала на увазі.
— Гаразд, подумаю. Слухай, коли ти виходила вранці… Там ліворуч від мого будинку не бачила поліцейських?
— Бачила. Поруч іще медична машина стояла. Але я не стала з’ясовувати, що там сталося, бо квапилася додому. А що трапилося?
— Маніяк задушив дівчину. Платничу з ресторації Мусяловича.
— Господи! То вже третя!
— Так. Тому пильнуйся і не швендяй ніде насамоті. Він на тебе має злість. І, можливо, буде вистежувати. Ти не проти, якщо за тобою буде «хвіст»?
— Який ще такий хвіст?
— Таємний агент буде непомітно стежити за тобою на відстані. Може, якраз той душій знову випливе. Це ж усе задля твоєї безпеки.
— Не дуже приємне відчуття опинитися під чиєюсь обсервацією.
Вона роззирнулася по стінах і запитала:
— Чому «Рома»? Бо «всі шляхи ведуть до Риму»?
— Мені більше подобається інша версія, що назва пов’язана з корчмою «Рим» з легенди про пана Твардовського. Легендарний чорнокнижник намагався обдурити чорта, пообіцявши віддати йому свою душу в Римі. Чорт мусив довго чекати на обіцяне, бо Твардовський і не збирався вирушати до Риму. Але якось загуляв у корчмі, і там його нечистий допав. Бо корчма, власне, «Рим» і називалася.
Ірма розсміялася.
Раптом з-за одного столу, де сиділо четверо молодиків у цивільному, пролунало:
— Артилєрія платить!
— Не бачу там жодного військового,— здивувалася Ірма.— До чого тут артилерія?
— «Рома» належить до рідкісних каварень у Львові, що зберігають вірність навіть деяким застарілим традиціям. За Австрії за тим столом завше сиділи австрійські артилеристи, і коли вони збиралися йти, то кельнер гукав платничого словами «Артилєрія платить!». А тепер це вже такий жарт. Кожен, хто знає цю історію, послуговується таким гаслом, хоч «артилєрії» ані духу.