— Ну що ж,— сказала Ірма.— Мені пора. Думаю, мене там не довго будуть мучити.
— Ні. Розповіси лише те саме, що й мені. А що увечері? Будеш вільна?
— Мабуть, ні. Тета наклала на мене свою дбайливу лапку. Можливо, завтра. Я тобі зранку зателефоную. Або ти мені. Але до полудня.
— Чому саме до полудня?
— Бо тета тоді ще спить. Вона лягає дуже пізно. Ну, па.— Вона роззирнулася і прошептала: — Я б поцілувала тебе, але артилерія витріщилася.
Справді, вся чвірка вибалушила очі на Ірму.
Ірма не здурила, таки завітала до мене, і мій репортаж накрився її майточками.
Розділ шостий
21 серпня 1939 року, понеділок
1
Неділю ми провели удвох аж до вечора. Наступного дня зранку я взявся до роботи, передчуваючи, що редактор мене буде шпетити, якщо не принесу репортаж про фордансерок, який уже був розрекламований. Однак я потребував на нього більше часу. Натомість викінчив статтю про поліцейські облави на цегельнях. Надвечір задзеленчав телефон.
— Марку, коли будеш у нас? — підозріло миролюбним тоном запитав редактор.
— Ну, та я, власне, збираюся,— збрехав я.
— Тобі тут краля телефонує.
— І що каже?
— Та що каже? Тебе хоче.— Він засміявся.— Дати твій номер?
— Нє. Скажи, що скоро буду.
— І приходь не з порожніми руками.— Тут його тон вже не звучав так дружелюбно.— Скільки можна рекламувати те, чого нема?
До редакції мені не було аж так квапно, бо якщо навіть нині свою писанину занесу, то все одно надрукують післязавтра. Але мене інтригувала таємнича краля.
— О, нарешті! — вигукнув редактор, побачивши мене в дверях.— То правда, що вчора бідолашну платничу знайшли неподалік твого дому?
— Правда.
— І ти її знав!
— Ну знав.
У нього враз загорілися очі.
— То сідай і пиши, курча беля!
— Що пиши?
— Все, що ти про неї знав. Щоправда, ти й ту фордансерку знав. То пиши про обох.
— Нє, конкретно про них поки що не можу. Інспектор не дозволяє. Ось маєш репортаж про злодійські схованки на цегельнях.
— Ти знущаєшся? Де обіцяні фордансерки?
— Завтра! Кров з носа! А хто мені телефонував?
— Та бог його зна. Котрась уже разів шість тебе добивалася.
— Не лишила свого телефону?
— Ні. Сказала, що буде телефонувати рівно о кожній наступній годині. Де ти їх знаходиш?
— Ну, цю я точно не знайшов і не знаю, хто вона.
— Зараз за десять вісімнадцята. То вже ніде не рипайся, чекай. Бо вже забембала.
Хто ж то міг бути? Я слухняно сидів і чекав. Рівно о вісімнадцятій телефон задеренчав. Я підхопив слухавку. Мелодійний жіночий голос проспівав:
— Чи можу говорити з Марком Криловичем?
— Так. Це я.
— О! — Було враження, що вона захлинулася від щастя.— Я вас пів дня шукаю.
— Слухаю вас.
— Ми мусимо зустрітися.
— Це вам карти сказали?
— Не жартуйте. Справа поважна.
— Добре. Але яка справа?
— Та, що вас цікавить.
— Господи, мене стільки всього цікавить…
— Тоді одне тільки слово: Каміла.
Я свиснув.
— І що?
— Чекаю вас на Чарнецького[47], 28. Перший поверх, помешкання шосте. Запишіть собі.
— Я ще не такий старий, щоб не запам’ятати. Що сказати сторожу, як буде питати?
— Просто назвете помешкання. Коли будете?
— За пів години.
— В двері треба буде постукати.
— Дзвінок не працює?
— Працює. Але ви постукаєте. Швидко тричі. Потім зробите павзу. Тоді двічі. Знову павза. І — раз.
Це вже мене починало смішити.
— Та-ак, зачекайте. Оце я таки мушу записати,— сказав я, душачись зо сміху.
Вона терпляче повторила. Я поклав слухавку й побачив, що за мною стежить кільканадцять пар очей. Вочевидь, усім було цікаво, хто ж то так за мною видзвонює. Я помахав перед ними папірчиком з записаними стуками та адресою і покинув редакцію зі словами:
— Якщо мене більше не побачите, заповідаю некролога Гординському[48].
Поет Святослав Гординський недочував, тож і мене не почув, але, помітивши, що хлопці на мою репліку вибухнули сміхом, став допитуватися, що я сказав. Мій жарт полягав у тому, що коли Гординському доручили колись написати некролога, він приніс цілу плахту. То більше й не доручали.
В спину мені летіли слова редактора:
— А то шельма!
Я міг би відразу йти на Чарнецького, але мені з біса сподобався голос тої кобіти. Я зайшов до крамниці й купив велику чоколяду фірми «Фортуна Нова» і шампан. А потім неспішно почимчикував на поклик її стурбованого серця.
Шимон у брамі зміряв мене, як кравець або трунар, і запитав:
— До кого, прошу пана?
— В шосте помешкання.
— Так-так… Мене попередили. Вас звати…
— Марко.
— Перепрошую, цього замало.
— Може, нічний репортер?
— Йо. Прошу.
Я піднявся і зупинився перед масивними дверима. Постукав спочатку тричі, потім двічі і нарешті раз після павз. Очко на дверях піднялося. Опустилося. Заскреготав ключ. Шурхнув засув. Двері відчинилися, і я побачив миловиду дівчину років двадцяти п’яти. Була вбрана в квітчастий шовковий халат і мала розпущене по плечах русяве волосся. Витончені риси обличчя і вологі вуста справили на мене відповідне враження.
— Прошу, проходьте.
Я пройшов до вітальні, де перед канапою стояв журнальний столик, поставив на нього пакунок і вийняв пляшку з чоколядою.
— Ой, навіщо ви це? — зашарілася дівчина.— У мене все є.
— Не сумніваюся, але перша здибанка…
Вона засміялася.
— Не кепкуйте. Яка здибанка?
Я помітив, що вона виразно нервує і не знає, що зробити зі своїми руками.
Я сів на канапі. Вона принесла келихи і тарілку, на яку поклала чоколяду. Я відкоркував шампан і розлив по келихах. Вона сказала дещо похмурим тоном:
— Може, ви не захочете зі мною пити шампан, коли почуєте, хто я.
А я, все ще перебуваючи в грайливому настрої, запитав:
— І хто ж ви?
І тут вона мене просто прибила.
— Я — Каміла.
Ого! З ду5хами ще мене Бозя милувала, не мав я такої змоги з ними спілкуватися.
— Ви сестра Росі? — не вірив я своїм вухам і очам.— Тобто Миросі?
— Так. Я сестра Росі. Бачу, ви вже з нею зазнайомилися.
— Але ж Каміла загинула…
— Ні. Вона жива і перед вами. Загинула інша дівчина.
— Хто вона?
— Одна з клієнток Альберта Коса.
— А ви… Де ви пропали?
— Я наразі ховаюся. Ніхто не повинен знати, що я жива. Я довірилася вам, бо… бо… я не маю кому більше довіритися.
— Ви не сказали про себе ні батькові, ні матері, ні сестрі?
— Всі повинні думати, що я загинула. Мої близькі, не хотячи, можуть мене зрадити. І тоді мені кінець.
Я видихнув застояне в моїх грудях повітря і випив. Вона випила теж.
— Добре,— кивнув я.— Готовий слухати.
— Кілька місяців тому я пішла від Ігнаца… тобто Деккера… І жила спочатку в батьків. Але згодом зійшлася з Альбертом, який був моїм адвокатом… Ми думали взяти шлюб. Але Деккер не погоджувався. Ну, і тоді нам довелося жити на віру. Альберт займався адвокатськими справами, я йому помагала — друкувала на машинці, впорядковувала все. Потім в Альберта відбувся конфлікт зі совєтським консулом…
48
Святослав Гординський (1906–1993) — поет, мистецтвознавець, художник. По війні оселився у США.