— А де ти був уночі? Тільки не викручуйся, бо я тобі телефонував.
Я гарячково думав, що відповісти.
— Я провів ніч з одною жінкою.
— Ну, сподіваюся, що не з двома. Де і з ким?
— Але я цього наразі не можу сказати.
— Марцю, курва,— просичав він крізь зуби,— ти знаєш, яку ти мені свиню підсовуєш? Ти знаєш, що то буде, як про це довідається інспектор? Він мене зжере!
— За що?
— За те, що тебе покриваю.
— Але ж Ірма підтвердила моє алібі.
— Підтвердила. Але чого вартує таке алібі? А зараз в тебе алібі нема.— Він підніс світлину ближче до очей.— Мені відразу здалося, що я вже її десь бачив. Але ще сумнівався. То ж Емілія! Так?
— Емілія.
— Ще одна твоя коханка…
Я зітхнув.
— Я маю алібі. І доведу тобі. Поки що я не можу назвати цю жінку. Але назву.
— Вже легше. Та не легше в іншій справі.
— В якій?
— Твоя Ірма…
— Вона така моя, як…
— Но-но-но! Бо не моя ж.
— І що з нею?
— Ірма є членкинею Німецького народного союзу.
— Оце новина! — здивувався я.— Вона німкеня?
— А ти не знав?
— Звідки? Вона мені прізвища не називала.
— Ну а нам змушена була показати свої папери. Ірма Анастасія Краузе. А її тітонька Матильда фон Крюденер. Це все, що мені відомо. Отже, зроби ласку, зустрінься завтра з одним чоловіком. Це мій конфідент. Він має відомості про ту організацію і взагалі багато що знає. З’ясуй, що та Ірма і її тета роблять у Львові. Може, це нічого вартісного, а може, й щось цікаве. Він тебе буде чекати в «Cafe Carlton».— Я вже хотів іти, але він мене спинив: — Стривай. А як ти з Ірмою познайомився?
— Я ж казав — у Кисіля.
— Хто до кого підійшов?
— Вона проходила попри мене, а я їй запропонував келих шампана…
— О! — Він втішено підняв палець догори і ще раз сказав: — О! В тому й річ! Вона! Попри тебе! Ну, то фалюй. Маєш гроші? Йому треба буде дати, залежно від інформації, може, п’ять, а може, й усі десять золотих. Курча беля! Третина моєї тижневої платні! Га?
— Як же ти з ним розраховувався досі?
— Ну, та є в нас фонд на такі речі. Але я вже не маю сміливості туди потикатися. Бо стільки брав на різних свистунів у справі душія, а толку — пшик.
— Не переживай, гроші маю. Мені ж і Кисіль, і Зяблов заплатили.
— Добре тобі.
— Гаразд, я пішов. Занесу репортаж про фордансерок.
— Та ти слухай… Може, той репортаж і нам згодиться.
— Навіщо?
— А ти подумай. Чотири жертви: дві фордансерки, одна касирка і одна, будемо так казати, повія.— Він поглянув на мене примружившись.— А знаєш, що мені тут ця касирка як ні приший кобилі колесо. Ану признавайся! Що вона була за одна?
— Дівчина як дівчина,— знизав я плечима.
— Нє, ти мені скажи. Ти з нею спав? Спав. Скільки часу ви перед тим зустрічалися?
— Не зустрічалися. Я запросив її до себе, і вона прийшла.
— Ага! Отак відразу! І ти розплатився? — Я зам’явся.— Ну, та що ж ти юра крутиш! Заплатив?
— У мене залишилися кілька суконь Емілії, які вона не захотіла забирати, а мені шкода було викидати. От я їй і дав.
— Ну, то, дорогенький, це і була чистої води повія. Яка лише вдає порядну. Тепер у мене все сходиться. Дві фордансерки, дві повії. Чудово.
2
В редакції було тихо і сонно. Знову всі розлізлися по кнайпах. Редактор запитав, отримавши мій репортаж:
— Яким буде наступний?
— З життя батярів.
— Там ще є щось таке, що ще не описане? — усміхнувся він.
— Власне, збираюся довідатися.
— А що з убивством Коса?
— Дещо довідався цікаве. Але поки що тримаю при собі. Бо це в інтересах інших людей.
Він взяв картку паперу, написав кілька слів і вручив мені.
— Піди до платничого за гонораром.
Я подякував. Платничим був у нас старший пан Корецький. Мав на обох руках чорні аж до ліктя нарукавники, а на чолі окуляри.
— А-а, Марко! Як ся маєш? Далі швендяєш темними норами?.. Та-ак, шо тут у нас? Двадцять золотих… Хочеш дрібними чи грубими?
— Мені однаково.
— То добре,— втішився він,— бо дрібних і так нема.
Потім я зателефонував Камілі.
— Ма-а-рчику… Мені без тебе ну-удно… Забіжи до мене. Маю оселедчики в сметані і галяретку з коропа від пані Теличкової.
Це було доволі заманливо, а я якраз не обідав і подумав, що це непогана нагода отримати відразу два задоволення. Від початку Костюшка до Чарнецького можна дійти за десять хвилин.
Шимон мене упізнав:
— Моє поважання, пане редактор.
Я хотів було сказати, що я ще не редактор, але згадав, що мене вже так не один кликав.
Каміла зустріла мене в напівпрозорій нічній сорочці, під якою виднілися всі її приваби, і відразу оплела шию білими ніжними руками.
— Спочатку оселедчики і галяретка чи я?
Як і було в моїх планах, я посмакував одним і другим, а відтак пішов до «Атлясу», де полюбляв засідати нічний поет Генрик Збєжховський[50]. Він, як завше, був обставлений чарками і щось базґрав на серветці.
— Гєню, ти знову вершики шпариш?
— А що? Коли маю натхнення, а до того келишок, то шпарю. Сервус! Чого ся припер?
— А во хочу тебе про щось розпитати. Мене цікавить брюховицька вілла, яка була продана навесні.
— О, знову Брюховичі! Що ти там раптом загубив?
Я пропустив його заувагу повз вуха:
— Так. Брюховичі. Власне, тому тебе й питаю, бо ти звідти не раз репортажі привозив.
— Е, я туди не лише за репортажами їздив,— засміявся він.— Зараз щось довідаємося. Зачекай. Мушу зателефонувати.
Він пішов до кабінету господаря кнайпи Едзя Тарлерського. Я ліниво розглядав карикатури й малюнки, що оздоблювали стіни кнайпи. Генрик вернувся за кілька хвилин.
— Слухай, то не так просто. Минулої весни був справжній пік продажів. Наїхали грошовиті мішки з великої Польщі, і було продано вісімнадцять вілл! Мусиш дати якісь підказки.
Я переказав йому те, що почув від Каміли.
— Над соснами була дерев’яна споруда. Виднівся лише її вершок.
— А-а, та то мусить бути скочня! Звідки взимку лещетарі[51] з’їжджають. Вона височить на пагорбі. Але якщо видно тільки її вершок, то, певно, фоткали з низької позиції. Якщо вона виднілася за віллою і соснами, а віллу було знято спереду, то за спиною того, хто знимкував, була вулиця. Але це не була бічна вулиця, бо вони всі біжать у бік скочні, а тоді б вона залишалася збоку. Це мусила бути вулиця, що прямує з півдня на північ. Ти мене заінтригував, але відповідь отримаєш завтра на цьому місці.
Розділ восьмий
23 серпня 1939 року, середа
1
В обід я зателефонував Ірмі.
— Сервус, зозулько. Що робиш?
— Чекаю твого дзвінка,— промовила вона багатообіцяючим тоном.
— Які в тебе ідеї?
— Хочу познайомити тебе з тетою. Властиво, то вона хоче познайомитися.
Це мене здивувало, але я погодився. Умовилися на зустріч в «Ґранді».
Збєжховський не підвів, методом вилучення він запропонував мені лише три адреси. То вже було легше. Я йому подякував, обіцявши могорич.
— А нащо тобі та вілла? — запитав, коли ми прощались.— Хочеш купити?
— Я? Звідки в мене така форса[52]? Нє, то для іншої справи.
50
Генрик Збєжховський (1881–1942) — польський богемний письменник, журналіст, автор кабаретових пісень.